Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Я теж усе пам’ятаю, – луною відізвалась Таня. – В автобусі по радіо грала пісня крокодила Гени, і ти сказав, що не любиш її, бо вона недобра. Тоді я заперечила тобі, але зараз усе інакше. А пам’ятаєш, як ти поїхав до Львова і передав поштою бірюзову сумку у чорну смужку? Вона лежить у моїй шафі, її ручки потріскались, але я не можу її викинути. Відтоді я купую лише бірюзові сумки. І червоний спортивний костюм усе ще лежить.

– Я побачив його на манекені й уявив, як ти втішишся моєму подарункові, яка струнка і гарна ти будеш у ньому. Це був неймовірний період у моєму житті, бажання бути з тобою було найсильнішим.

Вони обійнялись і завмерли, кожен згадував щось найважливіше. І чим більше згадували, тим сильніше притискалися одне до одного.

…Вогонь у каміні поїдав дрова. Вони тріскали, вистрілювали іскри, які падали на підлогу і одразу згасали. Таня лежала на плечі Романа і слухала його серцебиття. Його рука стискала її плече.

– Я чую твоє серце, – прошепотіла вона.

Він поцілував її в маківку.

– Ти, мабуть, зголодніла?

Таня звелася на лікті:

– Так, я шалено голодна. – І поцілувала його в губи.

– Бешкетниця! Я про їжу!

Таня засміялась і вкусила його за підборіддя. У відповідь Роман почав її лоскотати. Регочучи, вони впали з матрацу. Він закинув голову, і вона побачила свіжий шрам у нього на чолі, біля коренів волосся.

– Звідки в тебе це?

– Я впав.

Раптом вони перестали сміятись.

…Коли вони замовкли, іскри вже не вистрибували з каміна, а за вікнами була чорна ніч.

– Ромо…

– Так, кохана.

– Я хотіла тобі сказати…

– Кажи.

Він забрав пасмо волосся з її обличчя і поцілував у губи. Таня подивилась на годинник, що стояв на полиці над каміном: пів на другу.

– Це дідів годинник, він завжди поспішає на чотири хвилини. Що ти хотіла сказати?

Раптом у потилицю немов хтось налив окропу. Вона застогнала від болю.

– Що з тобою? – запитав Роман.

Вона вхопилася рукою за потилицю і примружилась.

– Тетянко, що трапилось?

Вона ледве розтулила повіки, які раптом стали сталевими.

– Буває, – прошепотіла вона.

– Що буває? Як тобі допомогти, не мовчи!

– Не хвилюйся, зараз минеться…

Кожне слово відлунювало гострим болем у голові. Роман узяв її за руку, і раптом біль став стихати.

Хтось сказав, що ми віримо словам любові, коли промовляють очі. У Романових очах Таня бачила безмежну любов. Вона стиснула його руку. Було страшно, що наступний напад буде сильнішим, і вона вже не встигне нічого сказати.

Ще перед першим етапом лікування її попередили, що результат може бути нульовим.

– І що тоді? – запитала вона.

– У всіх по-різному, але все відбувається швидко. Хворий непритомніє і більше не прокидається.

– Ніколи?

– Ніколи.

Таня глибоко вдихнула.

– Уже легше. – Вона спробувала усміхнутись, але Романове обличчя було схвильоване. – Все добре.

Він притис її руку до колючої щоки.

– Тетянко, рідненька. – У його очах блищали сльози.

– Твої руки… ти вилікував мене, – сказала вона, відчуваючи, що біль стишився наполовину.

– Може, ти хочеш їсти? Я принесу. – Роман спробував підвестися.

– Не треба, не йди, будь поруч! – крикнула Таня.

– Не бійся, кохана, я не йду, тільки принесу нам щось поїсти.

– Ні, не йди. Мені страшно, я дуже боюсь!

– Чого ти боїшся?

– Боюсь відпускати тебе, боюсь, що ти не повернешся. Вийдеш із цієї кімнати і більше не вернешся.

– Дурненька, це неможливо, жодна сила не змусить мене цього зробити.

– Ти казав так тоді, в парку, і я повірила. Я вірила тільки тобі, і більше нікому, але ти кинув мене. Ти був потрібним мені, без тебе я вмирала. Я цілий день сиділа біля твого під’їзду, а ти так і не з’явився. Чому? Чому ти не прийшов?

– Я не міг.

– Не міг?

– Так, не міг, мене не було вдома!

– Не було вдома… – мляво повторила Таня. – Чому?

Роман підвівся і підкинув дрова у камін. Вогонь спалахнув із новою силою.

– Мене вивезли.

– Вивезли? Хто міг тебе вивезти?

– Мій батько. Я спав, коли він увірвався до моєї кімнати. Він сказав, що тебе знайшли в парку, голу і п’яну. Я хотів бігти до тебе, але він замкнув мене в