Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Роман? – здивувалась Лара. – Тут немає жодного Романа. Ну і голос у тебе. – Вона взяла горня з тумби. – Ось, випий води.

Таня оперлась на лікті, й одразу ж впала назад на подушку.

– Давай допоможу сісти вище.

Лара поставила горня і хвацько підсунула під спину дві великі подушки.

– Так зручніше?

– Так, дякую.

– Сама втримаєш чи допомогти?

– Сама, – прохрипіла Таня і одним духом випила всю воду.

– Ну ось, ти вже краще виглядаєш, – задоволено промовила Лариса.

– Я хочу встати.

– У туалет?

– Ні.

– Тоді лежи, тобі не можна вставати, треба берегти сили.

Але Таня не слухала її й спустила ноги з ліжка.

– Ну, що ж ти робиш? – перелякано сказала Лара. – Куди тебе чорти несуть?

Тримаючись за меблі й стіни, Таня якось дійшла до дверей, але відчинити їх не змогла – не було сил.

– Відчиніть двері! Відчиніть двері… – прошепотіла вона і сіла на підлогу.

Лариса кинулась до неї.

– Тату, допоможи мені!

Вона підхопила Таню попід руки…

– Я хочу до Роми. Пустіть мене…

Але вони повернули її на ліжко.

– Тату, принеси монастирської води!

– Я не хочу води! Де Рома?

Дід почовгав у кухню і повернувся.

– Ось, випий. Це особлива вода, з монастирської криниці, тобі полегшає, – мовила Лариса.

– До біса воду, ти не відповіла, де Рома.

– Та немає тут жодного Роми, заспокойся! Пий!

Таня захитала головою.

– Може, поїси? – запитала Лариса.

– Ні.

Лара поправила ковдру і сіла на край ліжка:

– Поїсти треба. Ти цілу добу і рісочки в роті не тримала.

– Та що ти кажеш? – заперечувала Таня, дивлячись на змучене обличчя Лариси.

– Я знаю, що кажу.

– Я була не тут, я була в Градні, з Романом.

– Послухай, – сказала Лариса таким тоном, як розмовляють із маленькими дітьми або старими божевільними, – тобі все наснилось. У тебе була висока температура, ти марила. Ти весь час кликала якогось Рому, але це був сон.

– Неправда, я його бачила, як зараз тебе бачу, – сказала Таня і подивилась на діда. – Ваша правда, будинок Максима стоїть навпроти продуктового магазину, вулиця Дачна, тридцять два.

– Послухай, – знову почала Лариса, – всю ніч у тебе була температура сорок один і п’ять. Ти розумієш це? Ми відпоювали тебе відварами, двічі замотували в простирадло, вимочене в оцті.

Вона приклала долоню до Тетяниного чола.

– Ну ось, чоло вже холодне, а ще дві години тому ти вся горіла…

Таня добре знала, що таке висока температура. І в простирадло з оцтом її вже загортали.

Бабуся і дідусь забороняли їй куштувати сніг, але він же був таким смачним! А бурульки, що звисали з дахів, були ще смачнішими. Вона нічого не пам’ятала про ту ніч, що мало не стала для неї останньою, але згодом почула розмову бабусі з сусідкою.

– Я мало не померла, бачачи, як вона мучиться. Що для дитини сорок один і п’ять? – Бабуся схлипнула. – Ой, як згадаю, аж серце розривається! Ми з нею розмовляємо, а вона марить. Ми їй таблетки, а вона не ковтає. Ми відвар їй, а вона не п’є. Взяли ми з дідом простирадло, змочили в оцті, загорнули в нього Тетянку, а потім ще й ковдрою обмотали. Дід так усю ніч і просидів з нею на руках, тому що в ліжку вона крутилась. А вона притислась до нього і заснула.

– Треба ж таке!

– Я теж задрімала, а прокинулась – вона вже співає!

– Нічого собі!

– Співає, усміхається і діда по обличчю гладить. Ми її переодягнули і поклали в ліжко. Вона як лягла, одразу ж попросила свого Ромку принести. А ми їй розповідаємо, як він усю ніч біля неї просидів. Дивний кіт, наче людина. Буває, як погляне – аж мурашки по шкірі, – немов що сказати хоче.

Таня опустила очі – вона була одягнена в нічну сорочку з вишивкою на грудях.

– Це моя сорочка, – сказала Лара. – Гарна, правда?

– Як так могло статись? – запитала Таня. – Я була в Градні, я все пам’ятаю…

– Не були ви в Градні, – мовив дід, підводячись із табуретки. – Ви весь час були тута.

– Це неправда!

Він махнув на неї рукою:

– Доцю, я в сарай піду, корову провідаю.

– Йди, тату, йди.