Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Вчора? – перепитала продавщиця, затуляючись рукою від сонця. – А який він на вигляд, той ваш мужчина?
– У плямистому костюмі, такі військові носять, в армійському взутті, фетровий крислатий капелюх, із мисливською рушницею, з карбованим візерунком на прикладі.
– Піжон, значить, – усміхнулась продавчиня. – Такого чепуруна я коли б побачила, то вже ніколи не забула. Ні, не бачила. Це ж треба, в капелюсі!
До ґанку підійшла жінка, і продавчиня повернулась у магазин.
Таня задумливо дивилась їм услід.
– Ну, їдемо чи будемо стояти? – незадоволено запитала Лариса.
– Мене всі обманюють, або я збожеволіла… – пробурмотіла Таня.
Проїхавши ще одну калюжу, Лариса простягнула телефон:
– За п’ятнадцять дванадцята. Давай, дзвони. Але багато не балакай, у мене мало грошей на рахунку.
Таня набрала номер Олени.
– Доброго дня, це – Таня.
У відповідь вона почула шепіт:
– Запишіть номер.
– Ларо, запиши номер. Лєно, почекайте.
Лариса зупинила машину і витягнула з бардачка шматок олівця і потерту карту доріг.
– Кажи.
Таня продиктувала номер, і Лара записала його на берегах карти.
– Це номер жінки, яка продала нам будинок, – тихо продовжила Олена, – її звуть Ольга Максимівна Демиденко. Сусіди казали, що в неї є син Роман.
– Лєно, дуже дякую.
– Хай щастить.
– Чий це номер? – запитала Лариса.
– Ольги Демиденко, це мама Романа. Я мушу їй зателефонувати!
– Але ж це не мобільний номер, а стаціонарний. – Лара невдоволено поморщилась. – Усі мої гроші згорять.
– Я заплачу!
На щастя Лариси і нещастя Тані, на дзвінок ніхто не відповів.
– Ларо, допоможи мені дістатись до свого авто. У мене кожна година на рахунку…
– Як я допоможу? В об’їзд не вийде, дорога не для моєї тарантайки, та в мене і бензину забракне…
– Перевези мене на човні.
– Я ж казала тобі, що мій човен іще не готовий, його треба обробити смолою.
– На березі є човен ченців.
– Ну, знаєш, я не беру чужого, не спитавши.
– Перевези, Ларо, я тебе благаю! Я не тільки заплачу тобі, а й бензин наллю, там літрів п’ятдесят. Собі залишу тільки, щоб до заправки доїхати. А ти візьми із собою каністру.
Лариса невдоволено нахнюпилась, подумала і зітхнула:
– Нехай, помагати, так помагати.
Коли вони під’їхали до будинку Лариси, її тато підвівся з лавки біля воріт.
– Ви шо так довго? – обурився він. – Обід уже давно охолов.
– Ти ж знаєш нашу дорогу! – відповіла Лара.
– Я її ще з дитинства знаю, гарніше не стала. Щас ворота відчиню.
– Я не буду заїжджати, я відвезу Таню.
– Кудою це ти її повезеш?
– Кудою-кудою! До річки. Їй додому треба.
– Мат-т-ти рідна! – Дід сплеснув руками. – Та в неї вночі температура була за шорок, кудою вона поїде?
– Тато, не чіпайте її, я потім усе поясню, – сказала Лара, прямуючи до сараю.
– Ну, раш так. – Він махнув рукою. – Поїмо і поїдемо. І я з вами прогуляюсь.
Після обіду Таня поклала на стіл гроші:
– Це вам, дякую за все.
Лариса взяла папірці, перерахувала, і задоволена пішла в іншу кімнату.
– Ларо, дай мені, будь ласка, папір, мені треба номер телефону переписати, – крикнула їй вслід Таня.
* * *Втрьох вони штовхнули човен у річку. Лариса ступила перша.
– Сідай, – сказала вона і поклала руки на весла.
Дід витер піт із чола:
– Шашливо тобі, доцю, не поминай лихом.
Таня обійняла його, зняла туфлі й ступила в човен.
– Нехай вибачать мені брати-ченці, що взяла без дозволу, – сказала Лариса і почала гребти, керуючи човен до протилежного берега.
Авто було цілим, неушкодженим і вимитим дощем. Лара спритно запхала гумовий шланг у бак. Коли дві дванадцятилітрові каністри наповнились, вона витягнула шланг, струсила й обережно повісила на каністру.
– Вибач, коли що не так, ми народ простий, – сказала вона, витираючи руки об кофтину.
– Ти теж мені вибач, стільки клопотів зі мною.
Вони обійнялись, і Лара поплескала Таню по плечах:
– Ну, час рушати.
Таня витягнула з багажника сумку.
– Який гарний колір, я такої бірюзи ще не бачила! – вигукнула Лара. – Певно, дорога?
Таня не відповіла.
– Я питаю, сумка дорога?
Таня кивнула.