Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Він усе чув, – відповіла лікарка. – Він боїться тебе. Хоче вибратись із тебе і втекти.

Стільчик під Тетяною став мокрим, а під стільцем розплилась калюжка.

– Що це? – запитала Таня, здивовано дивлячись на калюжку.

– Води відходять!

Після цих слів лікарка відчинила двері:

– Терміново швидку! Передчасні пологи!

– Ти сама прийшла? – запитала лікарка.

– Сама.

– Де твоє пальто?

– На стільчику в коридорі, – відповіла Таня, прислухаючись до себе. – Чому мені холодно? – запитала вона, час від часу смикаючись.

– Заспокойся, – командувала лікарка. – Зараз за тобою приїдуть.

Швидка відвезла Таню в пологовий. Її не оглядали, а поклали в порожню палату і пішли. Спазми були слабкі, десь хвилин по п’ять, і раптом зупинились. Таня притиснула руки до живота – дитина не рухалась. Зайшла медсестра і дала їй термометр.

– Моя дитина не рухається! – закричала Таня.

Сестра кинула на неї байдужий погляд і вийшла. Притримуючи низ живота руками, Таня вийшла в коридор.

– Ану, пішла звідси, ще тут народиш! Я тільки підлогу помила! – Санітарка в брудному халаті замахнулась шматкою.

– Він не рухається, – прошепотіла Таня, і, тримаючись за стіну, пішла вздовж коридору.

Санітарка промовчала.

Таня штовхнула двері кабінету лікаря, але там було порожньо. Вона зайшла в кабінет і сіла на стільчик. І раптом побачила телефон.

Слухавку підняв вітчим.

– Це я, – сказала Таня. – Будь ласка, врятуй мою дитину.

У відповідь не почула ані слова.

– Я в пологовому, у Харкові, моя дитина не рухається. – Таня заплакала. – Подзвони сюди, будь ласка, врятуй мого малюка! Благаю тебе!

– Ти сама справляла свої весілля, от сама і розбирайся, – почула вона материн голос. – І не дзвони нам. Інакше ми зробимо так, щоб ти і твій виродок здохли.

Слухавка випала з Тетяниних рук.

О пів на другу ночі вона народила Дмитрика. Народившись, він навіть не запищав. Акушерка сказала, що він якось дивно усміхнувся, ніби просив пробачити його. Він мав руденьке волоссячко, і його назвали Сонечком, бо він не плакав. Він боявся плакати. Він боявся, що мама не буде його любити, що вона його залишить. А він так хотів сподобатись їй і цілому світові! На третій день Тані дозволили подивитись на сина. Вона нахилилась над ліжечком і побачила, що ліву частину малесенького обличчя перекосило. Тремтячими руками, вона розгорнула пелюшки і закричала – ручки та ніжки дитинки хапали судоми, він хрипів і синів.

Хапаючись за кінець пелюшки, вона бігла за лікарем.

– Куди ви його несете? – Вона забігала наперед і заглядала лікарю в очі.

Біля дверей із табличкою «Реанімація» Таню зупинили чиїсь міцні руки, а лікар з її сином зник за білими дверима.

– Вам туди не можна, – почула вона.

– Там мій син. – Вона не відводила очей від дверей.

Двері відчинились, і вона побачила маленьке крихітне тіло на операційному столі. У голові і п’ятці малюка стирчали великі голки. Він не плакав. Таня закричала і шарпнулась до нього, але міцні руки продовжували її тримати. Раптом у плече вкусив комар.

– Все добре, – почула вона віддалений голос.

Язик став ватним. Таня притиснулась спиною до стіни і з’їхала на підлогу.

Потім були ще інші лікарні, в яких вона бачила те, про що важко говорити.

…Коли їхні із сином стосунки стали нестерпними, вона вирішила, що це все разом – передчасні пологи, викликані жахливими словами, які вона промовила в кабінеті гінеколога. Вона перечитала купу медичної літератури і дійшла висновку, що Дмитрик чув їх і вони міцно засіли в його свідомості. Треба забрати ті слова звідти – і тоді все буде добре. Як потопельник, що хапається за кожну соломинку, вона привела сина в психоневрологічний диспансер, де його лікували таблетками, гіпнозом, різними ваннами і масажем. Він не хотів, але вона його примушувала. Сказала, що в нього невроз. Щоправда, жодних відхилень у нього не виявили, але Таня наполягала, щоб його лікував відомий психіатр. І його поклали у психлікарню.

Таня їздила до нього щодня. Ноги не йшли, очі боялись, серце завмирало. Так, що і не чути його було. Щодня вона довго розмовляла з лікарем, не вірила, що її син здоровий. І щодня вона готувалась розповісти лікарю ті слова, але так і не наважилась. Приїжджаючи до Дмитрика, вона бачила в коридорі худорлявого виснаженого хлопчика, він завжди стояв на одному місці і притулявся щокою до кривої фарбованої стіни. Щойно двері відчинялись, він здіймав гострі плечі і, засунувши руки до кишень курточки, ішов назустріч відвідувачу. Таня дивилась на нього і холола від жаху, оскільки знала, що до нього ніхто не приходив. І ще вона бачила серед відвідувачів лише одну жінку, що з любов’ю дивилась на свою дитину. Решта були знервовані й хотіли якомога швидше залишити це незатишне приміщення. Це було зрозуміло: рідко яка мама визнає, що вона винна у хворобі своєї дитини.

А дітей було багато. Мовчазні і балакучі, веселі і сумні, вони так само, як і народжені глухими, сліпими і безногими, не були винні у своїх недугах, але чомусь від них відвернулись рідні.