Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Я хочу жити.

– Тоді якого біса ви втекли? Що мені тепер робити, чорти б вас забрали! – Тарас Олегович повернувся до Тані спиною і обперся руками об підвіконня.

– Мені треба було знайти одну людину, – пояснила Таня.

– І що, знайшли?

– Знайшла! – з викликом відповіла Таня.

– Я радий, – відповів лікар, але радості в його голосі не було. – Мені потрібно іти.

Коли він пішов, Таня набрала номер учительки.

– Оксано Прокопівно, це Таня.

– Ой, яка я рада вас чути! Ви знайшли Рому?

– Так, я бачила його, але потім ми знову загубились. Сама не знаю як…

– Загубились? Треба ще раз шукати! – жваво відповіла Оксана Прокопівна.

– Поки що це не просто. Я трішки застудилась.

– Ну, як ви так, дівчинко моя, – дорікнула вчителька. – Треба тепло вдягатись, погода тепер примхлива. Треба себе шанувати!

Таня усміхнулась:

– Оксано Прокопівно, в житті буває різне… буває, нема бажання себе шанувати. Як із вашим оселедцем.

Вчителька відповіла не одразу:

– Так, Тетянко. Мені соромно, але це зовсім інше, це непереборне бажання. На щастя, воно в мене одне.

– Ось і в мене було єдине непереборне бажання.

– Якщо єдине, тоді не все так страшно. До речі, Галя приходила, вибачалась. Я розказала їй, де ви працюєте. Це її засмутило. Мені її справді шкода.

– А мені ні, – сказала Таня. – Оксано Прокопівно, я дуже хочу спати, я вам ще зателефоную. До побачення!

– До побачення, моя люба! Бережіть себе!

Таня поклала телефон, повернулась обличчям до стіни і почала провалюватись у сон.

Михайло зайшов у палату і обережно зачинив за собою двері. Таня лежала на спині і, здається, спала.

– Привіт, – тихенько промовив він і подивився на температурний аркуш. На ньому було чотири записи, останній з яких – «39,2», що був півгодини тому. – Це пурпурові троянди, – продовжив Осока, намагаючись приховати своє хвилювання. – Ти пам’ятаєш пурпуровий колір? Моя секретарка завжди з такою помадою, це жахливо, а вона не розуміє. І ніхто їй навіть не натякне про це. Дивно, правда? Я теж їй нічого не кажу, але, мабуть, треба сказати.

Осока підійшов до консольного столика, на якому стояла велика скляна чаша, на дві третини заповнена кольоровими кульками. Поклав троянди поряд. Узяв жменю кульок і почав їх розглядати.

Рука затремтіла – і кульки зі стуком посипались на підлогу.

– Чорт! – крикнув він, розгублено спостерігаючи, як вони розбігаються по палаті.

– У цій палаті надто часто згадують про чорта, – зітхнула Таня.

– Ой, привіт! – Михайло намагався ногами зупинити кульки.

– До біса їх! – Вона замружилась і поклала руку на чоло.

Осока підійшов до ліжка.

– Мені казали, що ти приїхав разом зі мною на швидкій.

Михайло кивнув головою.

– Тепер тобі все відомо.

Він знову кивнув.

– Це ти розповідав про Індію?

– Так. Ти чула мене?

– Так, чула, але не могла поворухнутись.

– Нічого, скоро будеш бігати і зможеш поїхати куди завгодно.

– Ні, я вже нікуди не поїду. Хіба на крилах полечу. – Таня закашляла. – Де моє авто?

– Тут поряд, на стоянці. Я вчора пригнав.

– Я дуже вдячна тобі.

– Не варто… А хто такий Рома? Ти кілька разів повторювала це ім’я, ну… коли була непритомна. І коли по телефону зі мною розмовляла…

– Роман – це батько Дмитра. – Таня закашляла. – Я полетіла в Київ, щоб його знайти.

– Знайти? Ти не знаєш, де він? Ви що, не спілкуєтесь?

– Ні.

– Знайшла?

– Не вийшло.

– А хто така Ольга Демиденко?

– Романова мати. У його батьків є будинок у Жовтоводську, я там теж була, але нікого не знайшла. Мені сказали, що їх давно ніхто не бачив. – Вона замовкла і подивилась Осоці в очі. – Осоко, мені знову потрібна твоя допомога, мені більше нема кого попросити.

– Будь ласка, Ладно, я все зроблю, що зможу.

– Знайди Рому. Поїдь до Києва, до Жовтоводська, знайди його. Я вмираю, я не можу залишити Дмитрика самого.

– Досить! Я не хочу про це чути!

– Дай сказати! – Таня знову закашляла, немов хотіла виплюнути свої легені.

Осока витягнув блокнот і ручку:

– Мені потрібні прізвища, адреси, телефони. Все, що тобі відомо.