Коли повертається веселка - Анастасія Винник

А душа в них насправді сонячна і добра, як душа новонародженого, що вірить у те, як усі навколо будуть радіти його появі на світ.

На прохання сина забрати його звідти, Таня відповідала, що це на його користь, і не потрібно жалітись: він має окрему палату і його лікує один із найкращих психіатрів країни. «Я здоровий!» – заперечував син. «Ні, ти не здоровий. Здорова людина не може так ставитися до своєї мами», – відбивалася вона.

Виписавшись із лікарні, Дмитро сказав, що хоче жити сам. Коли він учився на другому курсі, його картини вже успішно продавались. Він відмовився від її допомоги і сам розрахувався за ремонт у своїй квартирі. Він не дарував їй свої картини, і Таня могла бачити його роботи тільки у Фейсбуці.

Вона стискала кермо і думала про те, що так і не наважилась про все розповісти синові.

У вікно постукали – і Таню осліпило світло ліхтарика. Вона опустила скло.

– Доброго здоров’я, сержант Гринчук. Документи, будь ласка.

Вона витягнула із сумки документи і простягнула сержанту. Той оглянув їх і сказав:

– Надійшов сигнал, що ви створили на трасі аварійну ситуацію.

– Це так, але все сталось несподівано.

– Все стається несподівано, особливо на дорозі, – суворо відповів інспектор.

– Вибачте, більше такого не повториться. Виписуйте штраф, я заплачу.

Певний час він дивився на неї мовчки.

– З вами все гаразд?

Вона кивнула головою.

– Ви нездорово виглядаєте.

– Мені довелось річку перепливати, застудилась, – відповіла вона, – температура була за сорок. Та і зараз не по собі…

– Річку перепливали? – Його очі вилізли з орбіт. – Але навіщо?

– Треба було.

– Ах, треба було… – протягнув Гринчук. – І куди ж ви тепер прямуєте?

– В аеропорт, мені потрібно летіти в Харків. Авто взяла у прокат, біля аеропорту. Я на літак спізнююсь!

– Отак… – усміхнувся сержант, – Левченко, йди-но сюди! – крикнув він у бік патрульної машини.

Звідти неквапно вийшов напарник.

– Зараз вирішимо вашу проблемку. – Гринчук повернув Тані документи і поглянув на напарника. – Отже, я сяду за кермо цієї машини, а ти дуй за нами.

Левченко підозріло поглянув на Таню:

– А куди ми поїдемо?

– У Бориспіль, – відповів Гринчук.

– Слухаюсь, – неохоче відповів Левченко і пішов до патрульної машини.

Інспектор поглянув на Таню. У його очах було помітно тривогу.

– Так… Не жалієте ви себе. Моя дружина теж себе не жаліла…

«Пожалій мене», – каже дитина мамі, коли боляче забиває коліно. Мама обіймає її, а вона плаче або пхинькає, залежно від того, наскільки сильно болить у неї коліно і наскільки сильно їй себе шкода. Дитина виростає і пам’ятає відчуття цього жалю.

А вона не пам’ятала. Проте вона дуже добре пам’ятала, як це – просиш пожаліти, а тебе відкидають, як кошеня, долю якого вже визначено. Їй було п’ять, коли мама сказала, що візьме її з собою на море. Це було незабутнє очікування, але зранку Таня прокинулась, а мама вже поїхала без неї. Щоб якось її розвеселити, дід пішов у магазин і купив гарну ляльку. А увечері вона чула, як дідусь із бабусею сварились, що дозволили мамі поїхати без Тані.

– Що означає – не жаліла? – запитала Таня.

– Те й означає, – буркнув Гринчук. – Допоки півень не клюнув в одне місце, вона нікого не слухала. – Він збільшив швидкість і обігнав автобус. – Стала слухати, тільки коли захворіла. Але вже пізно. В неї рак.

– У мене теж, – мовила Таня.

– О Боже, – видихнув Гринчук і поглянув на Таню. – Що ж це таке робиться на світі білому?

Більше вони ні про що не говорили.

У прокаті Таня здала машину, сіла в патрульну, і її завезли до терміналу.

– Я вас проведу, – сказав Гринчук, коли вони приїхали в аеропорт.

Левченко залишився в машині, а Гринчук повів Таню в зал. Він постійно йшов попереду, немов хотів розчистити їй дорогу. Прощаючись біля каси, сержант стиснув її руку у своїй руці, побажав не сумувати і пішов.

Таня зовсім не очікувала, що в Харкові її зустрінуть. Осока підійшов до неї, тримаючи в руках букет невеличких троянд:

– З поверненням!

– Ти? Дякую. – Вона взяла троянди. – Ти дуже уважний.

– Я радий, що ти вдома, чесне слово. – Осока притиснув долоню до серця і усміхнувся.

– Ти п’яний?

– Так, трошки, я був у гостях. – На його обличчі бігала нетвереза усмішка. – Де твій багаж?

– Я без багажу.

– Ходімо до таксі, допоки люди не збіглись. Я без авто.

– Не потрібно, моє тут, на стоянці.