Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Коли вони зайшли на паркінг, Михайло запитав:

– Ти знайшла Ольгу Демиденко? Я дав правильну адресу?

– Адреса правильна, але я нікого не знайшла.

– Чому?

– Вдома нікого не було.

– Може, треба ще раз поїхати, я складу тобі компанію.

– Краще б ти зараз не приїжджав, – різко мовила Таня.

– Чому? – розгубився Осока.

– Бо ти п’яний!

Вона пришвидшила ходу, Михайло майже біг за нею. Раптом вона зупинилась і розгублено подивилась навколо.

– Щось не так? – співчутливо запитав Осока.

– Я не пам’ятаю, де залишила авто.

– Не проблема, дай талончик.

– Талончик? Який талончик?

– Паркувальний, – сказав Осока, уважно вдивляючись їй в очі. – З тобою все гаразд?

– Та все добре зі мною! – огризнулася Таня.

Раптом земля захиталась, машини підскочили і, блимнувши вікнами, гірляндою застигли в повітрі. Щось шорстке торкнулось щоки.

Це був асфальт. Таня спробувала підвестися, але асфальт знову втік з-під ніг.

– Таню!

Михайло ще щось кричав, а можливо, то був не він – вона чула голоси, немов потрапила під воду. Пил лоскотав ніздрі, було тяжко дихати. Хтось підняв її за плечі і посадив. Сидіти було незручно, у спину впиралось щось тверде. Це було колесо автомобіля. Панчоха порвалась, коліно було вимащене чи то брудом, чи то кров’ю, але болю Таня не відчувала.

– Що з вами? Я лікар, – почула вона.

Таня підвела голову і побачила стурбоване жіноче обличчя. Ця стурбованість її розсмішила. До такого сміху, що її почало розривати на частини. І вона засміялась. Спершу тихо, а потім сильніше. Вона сміялась, і з кожним нападом сміху в потилиці наче щось росло. Тепер це «щось» хотіло вибухнути в черепі й видавити очі.

Мабуть, «йому» це вдалося. Обличчя лікаря було останнім, що вона бачила.

До відкриття виставки залишалось дві хвилини, але мами не було. Це засмутило Дмитра. Він був упевнений, що мама приїде, незважаючи на те, що він її не запросив. У Фейсбуці вже давно висіло оголошення, ректорат розіслав батькам запрошення, але особисто мамі він нічого не казав. Він узагалі давно їй нічого не казав.

Під час церемонії відкриття Димко був неуважним і шукав її очима. Увечері хотілось зателефонувати і дорікнути, але вона ж скаже: «Ти мене не запросив». І що він на це відповість?

Чому йому раптом захотілось її побачити? Можливо, тому що він покохав, а навпроти, смакуючи піцу, сидить кохана?

Мабуть, у жодному місті немає лікарні з назвою «Помірки». «Я лежу в Помірках», – каже хворий, і напрошується порівняння: потьмяніти, померти. Кожен харків’янин здригається, коли чує це слово, оскільки в цій лікарні лежать онкохворі. Та й у назві немов ховається холод вічної ночі: «Сизі померки ночі… Нехай його важка покриє хмара, і померки наповнять його страхом».

Михайло Осока відчинив багажник і взяв букет троянд.

З аеропорту він разом із Тетяною поїхав на кареті швидкої допомоги. В Помірки. Довго чекав у вестибюлі, але його до неї не пустили – вона так і не прийшла до тями. Наступного дня він приїхав з білими трояндами, його впустили, він просидів біля неї, говорив усе, що спадало на думку, і вірив, що вона його чує і це допоможе їй прокинутись. Він познайомився з лікарем, і той сказав, що у палаті не можна тримати квіти, але Михайло знову приніс троянди. Ну і нехай вони собі стоятимуть на столі чергової медсестри – Тетяна, напевно, все чує, і їй приємно.

Він ішов коридором і згадував незворушне обличчя Тані, її тремтячі повіки. Здавалось, що вона ось-ось розплющить очі, але цього не відбувалося. І ще він згадав вираз її обличчя, коли вона сказала: «Ти п’яний», – він був настільки злий, що по його тілу побігли мурашки.

Чим ближче він підходив до палати, тим страшніше йому було від усвідомлення, що насправді сталося. Одна мить – і людина, яка ходила, говорила, чула, бачила, усміхалась, сумувала, любила, ненавиділа, надіялась, мріяла і сама керувала своїм життям, раптом стає безпорадною. Добре ще, що він був поряд. Йому було нелегко, він дуже налякався, але допомогла невідома жінка-лікар, яка казала, що йому робити.

– Покладіть її в машину, – сказала лікар.

Михайло взяв Таню на руки і поклав на заднє сидіння авто.

– Не так далеко, нехай ноги залишаться ззовні, – скомандувала лікарка. – Сідайте біля голови і підсуньте під голову подушку.

– Яку? – розгубився Осока.

– Та ось вона, на сидінні!

Михайло взяв надувну подушку, запхав Тані під голову руку, щоб підвищити, і раптом волосся з’їхало їй на чоло. Від несподіванки він підскочив і вдарився головою.

– Перука? – запитала лікар, просуваючи голову в машину.

– Здається, що так.

– Не бійтесь, знімайте.