Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Вона вкотре набрала номер телефону, але ніхто не відповів. Перейшла на протилежний бік вулиці, щоб побачити бодай щось, але побачила лише верхівку темного даху. Таня думала над тим, що ж їй робити далі, аж раптом біля воріт із табличкою «Полтавська, 13» зупинилось авто.

Таня побігла до нього. Скло опустилось, і вона побачила вгодоване жіноче обличчя.

– Чого треба? – невдоволено запитало воно.

– Я шукаю Максима Роя і його дочку Ольгу, вони ваші сусіди…

– Не знаю таких, – відрізала жінка і підняла скло.

– Мені дали ось цю адресу: Полтавська, одинадцять. – Таня не відходила від авто, що заїжджало у двір.

Скло знову опустилось.

– Геть з моєї території, зараз собак спущу!

– Будь ласка, допоможіть мені, – молила Таня. – Я приїхала з Харкова…

Але її слова нічого не змінили на ворожому виразі обличчя жінки.

– Мені плювати, звідки ти приїхала, хоч із того світу, – сказала дама, вивалюючись із машини. Під пахвою вона тримала болонку з пишним бантом на голові. Болонка піддзявкувала. – Тобі теж плювати, моя дівчинко, – сюсюкала дама і цілувала собаку в маківку. – Зараз ти поїси, моя лялечко, – заголосила вона і, важко перевалюючись з ноги на ногу, пішла до будинку. – Свєтка! Ми збираємось їсти!

На порозі вже стояла дівчина у фартуху з мереживом.

– Доброго дня, Анжеліко Іванівно!

– Обід!

– Хвильку, Анжеліко Іванівно!

– Ворота зачини!

– Хвильку!

– Вибачте, я шукаю Максима Роя і його доньку, – сказала Таня, коли служниця підійшла.

– Знати нічого не хочу. Вийдіть за ворота!

– А хто може знати?

– Кінь в пальто!

Таня дивилась, як зачиняються ворота, аж раптом її хтось покликав.

– Агов, панянко, кого шукаєте?

На протилежному боці вулиці, біля огорожі, стояв, пахкаючи сигаретним димом, літній опасистий чоловік у ратиновому пальті й каракулевій шапці-вушанці.

– Максима Роя і його дочку Ольгу.

– А навіщо вони вам?

– Насправді, я шукаю Романа, ми разом учились. Улітку буде зустріч випускників, усіх знайшли, а його ніяк не можемо. Я в Києві у відрядженні, ось і вирішила заїхати.

Чоловік кинув недопалок на землю:

– Максим помер п’ять років тому, у жовтні. Я й сам не одразу дізнався. Тут зараз яка мода? Нікому нічого не казати. Під’їхав до воріт, натиснув кнопку – і шмиг у двір! Раніше такого не було, раніше у Роїв життя кипіло, гості приїжджали, шумно було. А тепер тиша. Ось скажіть, як можна було такий будинок покинути? Жили, жили, аж раптом гоп – і все! У них там бур’ян – осьо який! Мені ось так буде, – він провів по горлу кривим пальцем.

– І ви не знаєте, де вони зараз?

– Мені вони не доповідали. Я хто такий їм? Біднота, вони й ніколи не віталися зі мною. Вони багаті, а я ось. – Він тицьнув пальцем за спину, де стояв старий пошарпаний будинок. – Я тут усім як кістка в горлі. Але я свою землю не продам, мій батько тут помер, і я тут помру, і нічого вони мені не зроблять, ці олігархи і депутати!

– Це ваше право – жити там, де ваше серце.

Чоловік примружився:

– А ви розумієте, що до чого.

– А з ким Рої віталися?

– Ні з ким, – заперечно махнув головою. – Тут ніхто ні з ким не вітається, а тим більше Рої. – Він підвів указівний палець. – Максим був великою партійною шишкою. Кажуть, він Горбачова знав особисто, а ця Анжеліка вирішила, що коли влада комуністів закінчилась, то Рої вже бідні й продадуть їй будинок. Пішла вона до них і сказала, що купить. А її так послали, що вона два дні на прислугу кричала, дівки боялись слово сказати. Дурепа вона, не розуміє, що Рої ніколи не збідніють, – він засміявся. – Чорта їй лисого, а не дім Максима, їй до гробу жити в будинку номер тринадцять. Ви б оселилися у будинку з номером тринадцять?

– Навряд чи.

– Вона і до мене підкочувалась, мовляв, продавай, зараз ніхто грошей не має, а в мене є! Але мене не купиш, я їй так і сказав.

Таня подивилась на годинник.

– Дякую, мені треба їхати, усього вам найкращого, – сказала вона і пішла до авто.

– Агов, ви куди?!

Вона повернулась:

– Мені треба встигнути на літак.

Чоловік підійшов до неї:

– Я ще не все вам розповів. – Він багатозначно закашляв і зашепотів. – Минулого травня там стріляли. – Він показав на будинок Роїв.

– Стріляли?

– Ага, вночі. Три постріли, один за одним, і з різної зброї. Ось після тієї ночі стало тихо, немов будинок вимер.

– А хто стріляв і навіщо? – запитала Таня.

Чоловік знизав плечима: