Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Скільки коштує?

– Не пам’ятаю.

– Не пам’ятаєш! – хмикнула Лара. – А ким ти працюєш?

– Я журналіст.

– А-а, ну, так вам багато платять.

– Не всім.

– Слухай, а ти дійсно бачила свого Рому?

– Так, я його бачила, – відповіла Таня, витягаючи годинник з-під сидіння.

– Таню…

– Що?

– Ти, справді, скоро помреш?

Таня вдягнула годинник на руку і промовчала.

– Може, треба операцію зробити?

– Може, і треба, – нервово відповіла Таня.

– А чому в тебе такий старий годинник? Це ж неподобство.

– Для мене він безцінний.

– А-а… подарунок, мабуть?

– Так.

Лара зажурилась.

– Ти зараз до Харкова їдеш?

– Ні, я їду шукати Рому.

– Жартуєш?

– Я ніколи не жартую.

Лариса шморгнула носом і незграбно торкнулась рукою Тетяниного чола:

– Знову гаряча! Як же ти поїдеш? Боже, що ж мені з тобою робити? На, тримай. – Вона зняла кофтину. – У мене таких багато, бери.

– Не треба, тобі буде холодно.

– Бери, у моєму багажнику повно всякого барахла, я знайду чим загрітись, а в тебе нічого немає. Ввечері холодно буде. Бери, кажу!

– Не треба, в машині є кондиціонер.

– А, ну да, я забула. А в моїй таратайці пічка ледве працює.

Авто завелось із першого разу. Таня поставила телефон на зарядку і хотіла зачиняти двері, але Лариса зупинила її.

– А ось ще… – Вона запнулась. – Може, тобі треба приїхати в монастир? Його тут не просто так побудували, тут було багато дивного, такого, що важко пояснити. Віряни приїжджають здалеку, щоб вилікуватись…

– Я не вірю в Бога, – перебила її Таня. – Дякую тобі за все, але мені треба їхати, – вона стримувала в собі бажання накинутись на Лару, бо та забирає в неї безцінний час.

– Послухай. – Голос Лари тремтів. – Ти така молода, за що тобі таке?

– А ти запитай у свого Бога.

Таня розвернулась і поїхала до шосе. Вона ще довго бачила в дзеркалі заднього виду темну постать. Лариса самотньо стояла посеред темного поля і махала їй рукою.

Таня продивилась повідомлення на телефоні. Сім разів дзвонив Осока. Вона набрала телефон сина, але Дмитро не відповідав.

– Я люблю тебе, – сказала вона, слухаючи гудки.

Завтра об одинадцятій відкриття виставки, і вона повинна туди потрапити.

Таня різко загальмувала і зупинилась на узбіччі. Так різко, що їй посигналили. Усі, мабуть, крутять пальцями коло скроні й показують непристойні жести. І жодному не спала думка, що їй стало зле.

Вона довго борола свій відчай і сльози. Але поборола. Сама, як завжди.

Потім знову зателефонувала Ользі, і знову ніхто не відповів. Пошук в Інтернеті адреси за прізвищем і номером телефону нічого не змінив, і вона подзвонила Осоці.

– Де ти? – вигукнув він. – Я вже другий день телефоную, а ти поза зоною.

– Я під Києвом. Мені потрібна твоя допомога.

– З радістю допоможу тобі.

– Запиши, будь ласка, телефон. – Вона продиктувала номер.

– Чий це? – запитав Осока.

– Ольги Максимівни Демиденко. На дзвінки ніхто не відповідає. Мені потрібна адреса.

– Ти в Інтернеті дивилась?

– Так, але там нічого немає.

– Окей, я спробую пробити по своїх каналах.

– Я дуже сподіваюся на тебе.

– Дай мені п’ятнадцять хвилин.

Таня заправилась і поповнила рахунок Лариси. Коли вона виїхала з заправки, задзвонив телефон.

– Записуй, – сказав Осока. – Цей номер зареєстрований на Максима Роя за адресою: Київ, селище Золоте, вулиця Полтавська, одинадцять.

– Отакої… Це, мабуть, дідусь Романа.

– Якого Романа?

– Не має значення, є номер квартири?

– Це приватний будинок. Золоте – одне із елітних селищ під столицею.

– Знаю.

– Коли будеш у Харкові?

– Сподіваюсь вилетіти сьогодні нічним рейсом.

– Бажаю успіху!

– Дякую, Осоко, він мені зараз дуже потрібний, як ніколи.

«Жовта преса» писала, що Золоте – це велика кількість приватних ворожих фортець, що змушені стояти поряд. Огорожі в селищі такі високі, що за деякими не видно навіть дахів будинків.

На розі вулиць Полтавської та Зеленої Таня повернула ліворуч і через дві ділянки опинилась біля будинку номер одинадцять із височезним парканом і автоматичними воротами. Вона вийшла з авто і натиснула