Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Не кип’ятись, просто ти задзвонив – і все спливло. – Олесь зіщулився, вдавив худі лікті в плаский живіт і нервово затягнувся. – Ти не знаєш, у що вскочив. Це небезпечно.

– Я колись казав тобі: «Це небезпечно, не втягуйся»? Я просто давав інформацію, а ти робив з нею все, що хотів.

– І що в тому хорошого? Подивився на мене: я що, схожий на успішного журналіста? Мені сорок два роки, а я сиджу в цій смердючій багатотиражці й колупаюсь у лайні найлайновіших людей країни. – Марценюк похитав головою. – Якби ж ти знав, скільки навколо гівна! – Він кинув недопалок у судно. – Нехай, як знаєш. – Олесь витер долоні об штани і розгорнув ноутбук. – Розпочнемо з покійника. Рій Максим Степанович, тисяча дев’ятсот двадцять шостого року народження, освіта вища технічна… Біографія потрібна?

– Давай усе, – Михайло простягнув флешку.

– Так, я скидаю все, що маю, решту розкажу. Дай телефон.

Осока витягнув із кишені телефон.

– У тебе один?

Михайло ствердно кивнув.

– Вибач, дорогий, – сказав колега, – дружба дружбою, а ноги порізно.

Він вимкнув телефон, витягнув акумулятор і все це повернув Михайлові.

– Що, все так серйозно? – запитав Осока.

– Я тебе попереджав. – Марценюк усміхнувся, показуючи жовто-коричневі зуби. – Мені за ту стрілянину в Золотому мало башку не відбили. Не жарти, знаєш. І ось, на пам’ять залишили. – Він тицьнув пальцем у лайливе слово на ноуті.

Його рука помітно тремтіла.

– Мстивий, сволото, – процідив Олесь і сплюнув у судно.

– Хто?

Олесь не відповів.

– Ну, давай викладай! – сказав Осока.

Марценюк закурив нову цигарку, випустив кільця диму, почекав, допоки воно розпливеться і, дивлячись кудись поперед себе, розпочав:

– Було це вночі з восьмого на дев’яте травня. Мені подзвонив знайомий мент і сказав, що в Золотому стріляли. Ну, я в машину – і туди. Машину залишив на розі. Підібрався до воріт, а там менти з кимось перешіптуються. Темно було, світло біля воріт не світило… Потім бачу: якась машина у ворота заїхала, а менти розвертаються і їдуть. Я перебіг на інший бік, там якісь кущі, напіврозвалена хата. Телефоную своєму менту, питаю, а він: «Йди звідси». Як так? А отак! Ну, я вирішив: як приїхав, то вже посиджу. Ну, досидівся – ворота відчинилися, а звідти, одна за одною, дві машини. Повз мене проїхали. Очі мої вже звикли до темряви, тому я їх роздивився. Перший «мерс», а за ним «хаммер»…

– Позашляховик?

– Ага. Їх, знаєш, небагато в Україні: раз, два – та й годі. Я обидві машини сфоткав. У мене такий апарат, що в негра в дупі все зафіксує, – з гордістю сказав Марценюк.

– І чиї то машини?

– «Мерс» належить Роману Демиденку. Після тієї ночі Рома твій розчинився у повітрі, зник, про нього ні слуху ні духу. А ось «хаммер»… Сидячи в кущах, я ще не знав, наскільки влип…

– А чому ти влип?

– Не поспішай. – Олесь сильно затягнувся і знову почекав, поки дим не розвіється. – У що я влип, я побачив потім, на фото.

– Що ти побачив? – нетерпляче запитав Михайло, чудово розуміючи, що запитаннями нічого не пришвидшить – така вже була у Олеся манера викладати інформацію.

Марценюк застукав по клавіатурі:

– Я попрацював і отримав номер «хаммера». Ось він.

Осока подивився на текстовий файл.

– А де фото? – розчаровано запитав він.

– Ти що, ніц не второпав? – Колега втупився в Осоку червоними очима. – З ноута все стерли, все, розумієш? Уся робота коту під хвіст. Вся! Архіви, фото, інтерв’ю. Добре, що ноут не розбили. Пожаліли, суки. А цю херню залишили. – Він знову тицьнув пальцем у непристойне слово на кришці. – Я номер з пам’яті записав. Ой, я мало тоді з глузду не з’їхав.

– А ти що, копії не робиш?

– Ні.

– А я кожного вечора роблю дві копії.

– Це ти в нас такий розумний. – Колега блиснув очима і вставив флешку в ноут. – Ось, тут усе, що потрібно.

Він повернув флешку Михайлові.

– А що ти записав? – запитав Осока. – Ти ж кажеш, що все стерли.

– Все, але не все, – самовдоволено відповів Олесь.

– Так чий був «хаммер»?

Олесь знову дістав цигарку і прикурив від попередньої.

– Одного крутого типа, – сказав він. – Знаєш, це єдина справа, у якій я не просунувся ні на йоту. Тільки-но я з’ясував з «хаммером», як до мене зателефонували і попросили не пхати носа не в свої справи. Я, звичайно, розумію, сьогодні всіх підслуховують, але мене це так зачепило! Я розізлився і поїхав у Золоте. Кілька років тому я там за одним суддею полював, на мене навіть собак нацьковували, але це нормальне явище для Золотого. – Він замовк. – Ну, приїхав я, і що? Нічого не дізнався, тільки з сусідом поговорив. Він сказав, що було три постріли, і про мене розповів, як я бігав по вулиці. Я, звісно, не зізнався. А ввечері їду додому, мене