Коли повертається веселка - Анастасія Винник
Задзвонив телефон, номер був невідомий. Михайло притис телефон до вуха і відійшов подалі від таксі.
– Ви дзвонили Караваєву Василю Максимовичу, – сказав той самий поважний чоловік. – З’єдную вас.
Далі Осока почув хрипкий голос:
– Караваєв слухає. Ти хто такий?
– Михайло Осока.
– Це я знаю. Хто ти такий?
– Я головний редактор журналу «Перша столиця».
– І що ти від мене хочеш, головний редакторе?
Михайло набрав у легені побільше повітря:
– Василю Максимовичу, ви повинні мене вислухати.
– Я винен тільки мамі, але вона на небі, – спокійно відповів Караваєв.
– Мене попросила про зустріч Тетяна Лад… Зоріна. Вона дала мені ваш номер телефону, – збрехав Осока.
– Хто така Тетяна Зоріна?
– Журналістка. В неї є син, студент…
– І шо?
– Вона каже, що його батько – Роман Демиденко.
Запанувала тиша.
– Мало шо баба каже. Шо вона хоче?
– Вона хоче знайти Романа.
– Чому сама не задзвонить?
– Тому що лежить в лікарні, в Харкові, вона тяжко хвора. А я зараз в Києві.
– Сьогодні я буду в Києві, зустрінемось, побалакаємо.
– Коли ви будете?
– Тобі зателефонують і скажуть.
– Добре, я чекатиму.
Осока видихнув з полегшенням, кинув на землю зітлілу цигарку і підійшов до таксиста:
– Здається, я знайшов те, що потрібно.
– Це добре. Куди їдемо?
– Дякую, більше нікуди їхати не треба.
Він розрахувався з таксистом і роздивився навколо. За його спиною був маленький парк, ліворуч, через дорогу, – ресторан. Побачивши його вивіску, Михайло згадав, що останній раз їв ще вдома перед тим, як поїхати в аеропорт, а на годиннику вже був початок на дванадцяту.
Він доїдав другу страву, коли задзвонив телефон. Це була Таня.
– Вибач, що не дзвонив, – сказав Осока, нанизуючи на виделку шматок риби. – Я знайшов родича твого Роми.
– Ой! Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо! Хто це?
– Один досить відомий персонаж, Вася Тік. Він, виявляється, син Максима Роя.
– Вася Тік? Харківський Вася Тік?
– Так, саме він.
– Так його прізвище… Зараз згадаю…
– Можеш не згадувати. Його прізвище Караваєв, це по мамі. Раніше він був Роєм.
– Це ж треба… Караваєв… ти знаєш, де його знайти?
– Я знайшов один його номер телефону і вже розмовляв із ним.
– І що він сказав?
– Що сьогодні буде в Києві і ми зустрінемось. Ось, сиджу чекаю дзвінка.
– Це добре! Це так добре!
– А ти як? Як температура?
– Та до біса її! Михайло, благаю, зв’яжи мене з ним!
Осока почув сигнал і подивився на екран.
– Таня, мені телефонує Тік, почекай на лінії. Так, слухаю!
– Плани змінились, – сказав «поважний». – Вас чекатимуть сьогодні в Харкові о восьмій вечора.
Він передав розмову Тані, розрахувався і вийшов із ресторану.
– Таксі? – запитав швейцар.
Михайло ствердно кивнув.
Квитків на рейс не було. Скільки Осока не тикав касиру посвідчення журналіста, вільні місця не з’являлись. Злий, як чорт, він сів у таксі і поїхав до найближчого прокату авто.
Розділ 7Осока летів зі швидкістю сто тридцять кілометрів за годину, коли почув сигнал і подивився у дзеркало заднього виду. За ним їхала машина ДАІ.
Михайло скинув швидкість і зупинився на узбіччі. Даішники об’їхали його і теж зупинились.
– Доброго здоров’я, – козирнув даівець, підійшовши до машини. – Сержант Гринчук. Документи, будь ласка.
– Пане сержанте, – сказав Осока, вийшовши зі своєї машини, – я дуже поспішаю.
– Ви перевищили швидкість, – відчеканив сержант, продивляючись документи.
– Я ніколи не порушую правила, але зараз просто зобов’язаний!
Сержант не реагував і продовжував вивчати документи.
– Випишіть штраф, тільки швидше, будь ласка.
– Що означає «швидше»?
– Те, що я поспішаю, і поїду далі з такою ж швидкістю, допоки не приїду туди, куди треба!
– Ви серйозно?
– Дуже серйозно.
– Тоді ви поїдете з нами.
– Вибачте, пане сержанте, я пожартував.