Коли повертається веселка - Анастасія Винник
Осока кивнув.
– Не соромся, дивись, мені не шкода.
Осока підійшов до шафи ближче. Навіть йому, дилетанту, було зрозуміло, що колекція складалась із рідкісних і дуже дорогих екземплярів.
– Це ще мій прадід почав збирати одразу після Першої світової. Дід і тато продовжили, ну, і я додав хороші екземпляри. Тут не все. Досить, дівчинко моя, йди, відпочинь від мене. – Караваєв поплескав дівчину по руці.
Настя поцілувала Тіка в чоло і вийшла з кімнати.
– А в руках потримати можна? Ось це. – Осока показав на рушницю з прикладом, оздобленим кованим візерунком.
– Хочеш мені ріпу продірявити?
– А вона що – заряджена?
Тік усміхнувся:
– Якщо на стіні висить рушниця, то вона може вистрілити. Так Чехов писав?
– Але ж це не за правилами, – обережно підмітив Михайло.
– Затям собі, Осоко, я живу за власними правилами. – Караваєв попрямував до буфету. – Що будеш пити?
– Я за кермом. – Осока повернувся на диван.
– Не переживай, у Харкові тебе ніхто не зачепить, гарантую.
– Якщо можна, мінеральну воду.
Караваєв витягнув із холодильника півлітрову пляшку мінеральної води і кинув Михайлові. Він схопив її в повітрі. Тік налив собі півбокала коньяку і знову сів у крісло.
– А тепер давай викладай, чого прийшов.
Осока розстібнув піджак і послабив краватку.
– Знімай, не встидайся.
Михайло із задоволенням скинув піджак і поклав на диван. Подумав і зняв краватку.
– Василю Максимовичу, – розпочав він, – мене попросила…
– Це можеш не повторювати, у мене чудова пам’ять.
– Тетяна Ладна – найкраща журналістка нашого видання.
– Я радий, що найкраща, продовжуй.
– Тетяна Ладна… Зоріна сказала мені…
– Так Ладна чи Зоріна? – перепитав Тік.
– Коли вона познайомилась із Романом Демиденком, у неї було прізвище Зоріна.
– Ладна – це прізвище чоловіка?
– Ні, вона не одружена, вона просто змінила прізвище.
– Прізвище змінюють у двох випадках: щоб щось приховати або коли прізвище, наприклад, Смердючка. – Тік примружився і ковтнув коньяку. – Ну, а ти чого так сіпаєшся? Ти її коханець?
– Ні, я не коханець.
– Добре, не кип’ятись. Де вона взяла мій телефон?
– Не знаю, – збрехав Осока.
– Де вона познайомилась із Романом?
– У Жовтоводську.
– Коли?
– Якщо Дмитрові двадцять один або двадцять два, то самі порахуйте…
– Ти не знаєш, скільки хлопцю точно років?
Михайло знизав плечима:
– Та мені це якось не важливо. Мені взагалі мало що відомо про її особисте життя.
– А чому це вона тобі відкрилась?
– З безвиході.
– Цікаво… Отже, вона хвора?
Осока кивнув:
– Це рецидив, вона вже лікувалась, у неї пухлина в мозку, волосся повністю повипадало.
– Вона лежить у Помірках?
Осока знову кивнув.
– Син тут живе?
– Так, у них квартира на Сумській. Але Дмитро, здається, має свою.
– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд… – мрійливо сказав Тік. – І що, вона впевнена, що то син Романа?
Михайло вкотре кивнув.
– А Дмитро працює, чи як?
– Так. Він вчиться в академії дизайну і мистецтв… Зараз там виставка, можна його роботи побачити.
– Побачимо… А ця Зоріна-Ладна шукала колись Рому? Ну, хоча б раз?
– Вона розповіла мені про останню поїздку до Жовтоводська, минулого тижня…
Осока розповів Тіку про те, як Таня їздила в Градно і в селище Золоте.
– Я не розумію, чому вона не взяла у Романа номер телефону. – Михайло знизав плечима. – Це ж так просто. Зараз вона місця собі не знайде. Бачили б ви, як вона просила мене поговорити з вами. Маю надію, ви мене зрозумієте.
Тік наче змінився на обличчі:
– Чому це я повинен тебе розуміти? Соплива історія, майже індійський двосерійний фільм. Пургу несе твоя Зоріна-Ладна.
Михайло закусив губу.
– Ось, що я тобі розповім, головний редакторе: Романа в Градні не було, бреше твоя Зоріна. А доручення брехунів виконувати не можна, призведуть до неприємностей. Вона не просто так тебе попросила – боїться, що я розкрию її задум.
– Ні, що
