Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Василю Максимовичу, а де Роман? – запитав Осока, дивлячись Тіку в очі.

Очі Караваєва звузились.

– Я сказав: іди, – прошипів він, – інакше я за себе не відповідаю.

Щойно двері за Осокою зачинились, татуйований чоловік перестав бути Васею Тіком і став самотнім дідуганом. Дід пошаркав до піджака, що лежав на спинці стільчика, і взяв з кишені портмоне. Витягнув звідти маленьке чорно-біле фото і підніс до очей.

…Скільки щасливих моментів вони пережили! Він пам’ятав Катю світловолосою дівчинкою з веснянками, що поселилась у Золотому в будинку навпроти, пам’ятав, як зрадів, що вона перейшла в його клас. А коли дізнався, що її батьки загинули в автокатастрофі, вирішив навіки стати другом і захищати її. Він проводжав її зі школи, вони разом робили уроки, разом бігали на річку і таємно від її бабусі рвали зелену полуницю. Вони мріяли завжди бути разом і померти в один день. Одразу після того, як Вася закінчив школу, батьки відправили його на два тижні в Болгарію, до моря. Він дуже сумував за Катериною, а коли повернувся і зателефонував їй, вона відповіла: «Більше не телефонуй». Він розказав усе сестрі, попросив піти до Каті, вмовити вийти до нього, але Оля відповіла: «Забудь її, вона нам не рівня, треба брати дівчинку з нашого кола», – і відмовилась виконати його прохання. Він чатував на Катю, намагався зрозуміти, що сталося, яка муха її вкусила, але Катя виривалась із його рук і втікала.

За півроку вона вийшла заміж. «Ось в чому річ!» – вирішив він. Ця подія підкосила його: він годинами не виходив зі своєї кімнати, перестав відвідувати інститут, дома почалися сварки. Він зібрав речі й поїхав на Північ – працювати на нафтовому родовищі Самотлор.

Вахтовий метод дозволяв йому досить часто приїздити до Києва – і одного разу Вася зустрів її на вулиці. Це не була випадковість, він дізнався, де живе Катя, де працює, і вичекав її, коли вона поверталась додому. Він запросив її в кафе, і по її очах зрозумів, що вона теж його кохає.

Про минуле – ані слова. Нібито й не було його. Вона не питала, і він теж – а навіщо? Це ж минуле, воно вже далеко…

Так розпочались їхні побачення. Зупинявся Василь у готелі «Україна» на розі Пушкінської та бульвару Шевченка – зарплата дозволяла, – і Катя приходила до нього… Вони віддавались коханню, а за вікном падав сніг або дощ і шаруділи машини. Але вони цього не помічали. Вони слухали і чули тільки себе і кохання, що повернулось у їхні серця. Вони були чистими і вірними своїм бажанням і мріям, як маленькі діти.

– Так буде завжди, – шепотів він, – я більше ніколи тебе не залишу…

– Я твоя… назавжди… допоки дихаю… – шепотіла вона.

«Я подала на розлучення», – червневого дня сказала Катя, і Тік, неймовірно щасливий, поїхав на своє родовище.

І раптом усе зникло, залишивши по собі відчай і гіркоту. Вона померла від саркоми.

Він годинами сидів на її могилі, і одного разу зрозумів, що більше ніколи не покохає так, як кохав, а інакше йому і не треба – він уже пізнав любов, що дзвенить, як туго натягнута струна в радості і горі, пристрасті і відчаї, надії і втраті.

Її чоловік після похорону відіслав сина до бабусі в Золоте, у той самий будинок, біля якого як і раніше росте полуниця, і зник. Першу відсидку Вася отримав за те, що покалічив бригадира, з яким весь час зачіпався, і не просто покалічив, а тому ампутували руку по лікоть. До того Вася приходив до Катиного хлопчика, давав гроші, приносив гостинці. Коли він повернувся з тюрми, ані хлопчика, ані його бабусі в Золотому вже не було, і всі пошуки виявилися марними.

Караваєв поклав фото Каті в портмоне.

Невже у Роми є син? Боже, зроби так, щоб це було правдою.

Він вдягнув сорочку і помахав пальцем квадратному, що спостерігав за ним через скло.

– Не витріщайся, я не стриптизерша, – нервово сказав Караваєв. – Я жерти хочу. Іди дізнайся, що там з хавкою.

Жорик зник за дверима і невдовзі повернувся.

– Вечеря готова, – сказав він, вірно дивлячись на господаря.

– Ось що, – сказав Тік, – завтра завезеш мене до губернатора, а сам поїдеш в академію цього… дизайну і мистецтв.

– Куди-куди?

– Не закудикуй! Академія тут така є.

– Нашо?

– Нашо-нашо! Мені треба ще подумати, нашо, а ти поки приготуй лахи скромніші. Щоб в очі не кидатись.

– Нормальний костюм, – сказав Жора, розгладжуючи піджак, – від Армані. Може, одягнути від Фераґамо?

– Ага, від Фераґамо, – нервово кинув Тік. – Ти ще від Версаче одягни. Я сказав: скромніше!

– У мене інакших нема, – розгублено розвів руками Жора.

– А ти піди і знайди!

Після вечері Караваєв вийшов на терасу. Жорик пішов за ним.

– Здається, я обжерся. – Пожовуючи зубочистку, Тік поглянув на зірки. – Піду прогуляюсь. Принеси мій моб, – сказав він, спускаючись сходами в сад.

Знизу, з яру, віяло холодом. Караваєв защепнув пальто і підняв комір.

– Ваш телефон, – почув він за спиною.

– Ти знайшов лахи?

– Знайшов, – невдоволено буркнув Жора. – Куховарка