Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Поверніться в ліжко, – сказав Тарас Олегович, пильно дивлячись на неї.
– Все гаразд, – не одразу відповіла вона, спираючись рукою на підвіконня.
Володимир Павлович усміхався і з перебільшеною цікавістю оглядав палату.
– У вас тут все за новітніми технологіями, – мовив він.
– Це американське обладнання, поставили півроку тому, – пояснив лікар.
Вітчим нахилився над кардіографом.
– Купили за двадцять тисяч доларів, – з гордістю вимовив Тарас Олегович.
Вітчим розпрямився і поклав руки на те місце, де колись у нього стирчав живіт.
– А в нас усе старе. Ваш головний лікар – справжній герой, на таких, як він, тримається українська охорона здоров’я.
– Ну, що ж, я вас залишу, – мовив Тарас Олегович. – Тетяно, ви міряли температуру?
– Ще ні, збиралась, – відповіла Таня, витягаючи з кишені термометр.
– Негайно зробіть це.
– Так, звичайно, – сказала вона і запхала термометр назад у кишеню.
– Володимире Павловичу, зайдете потім до мене.
Щойно двері за лікарем зачинились, вітчим сів у крісло. Він сильно постарів. Хоч і тоді, коли йому було під сорок, він не виглядав бравим хлопцем, багато курив, любив випити і добре поїсти, а тепер його обличчя було схоже на зморщене яблуко, з якого стирчав гострий ніс. Волосся порідшало, і крізь рідкі пасма просвічувалась шкіра. Він схуд і змарнів, костюм сидів на ньому, як на вішаку.
Вітчим знову ковзнув поглядом на Таню, потер руки і вперся ними в коліна.
– Ну, ось і зустрілись, – мовив він, дивлячись у підлогу. – Мені дуже шкода, що в тебе… цей…
Таня провела рукою по лисій голові і сіла на ліжко.
– Чого мовчиш? – запитав вітчим. – Багато років минуло, вже можна було б забути минуле.
Таня запхала термометр під пахву.
На кілька хвилин запанувала тиша. Вона витягнула термометр і примружилась.
– Скільки? – запитав вітчим.
– Не має значення, – відрізала вона.
Він посовався в кріслі й розстібнув піджак:
– Ми довго тебе шукали.
– Як мій брат?
– Добрий хлопець! – пожвавився вітчим. – Займається будівельним бізнесом у Києві, одружений.
– Я рада за нього.
Знову запанувала тягуча тиша.
– Ти нічого не хочеш запитати?
– Ні. – Таня заперечно похитала головою.
– А я думав…
– Дарма думав. – Вона подивилась вітчиму в очі і не побачила там ані нахабства, ані самовдоволення, лише сум і безнадійність.
На якусь секунду їй стало шкода його, але вона впоралась із жалістю та підвелася з ліжка. Володимир Павлович скочив з крісла.
– Ти куди? – з неприхованим хвилюванням запитав він.
– Мені треба вийти. А ти йди, нам немає про що розмовляти.
– Послухай, я…
Вона зупинилась, не дійшовши до дверей, і подивилась йому в очі.
– Я приїхав подивитись на тебе, просто переконатись, що ти жива, здорова. Я думав, що здорова. Галя сказала, що ти чудово виглядаєш. Це вона розказала, де ти працюєш.
– Ти був у мене на роботі?
– Ну, так. Там я дізнався, що ти в лікарні. Чому не зайшла до мене, у свій дім, а тільки до вчительки?
– У свій дім? – Таня звела брови. – Ти про що?
Вітчим склав руки на грудях, і сум зник з його очей.
– А в тобі нічого не залишилось від блакитноокої дівчинки, – з докором сказав він.
– А в тобі нічого не залишилось від людини. У тобі ніколи нічого людського не було. Йди.
– Ну навіщо ти так? – він вишкірився, показавши жовті зуби.
– Йди! – голосно сказала вона. – Я буду кричати.
– А ось цього не треба, – він погрозив пальцем і прислухався. У коридорі було тихо.
Якби на Тетяниній голові було волосся, воно б заворушилось: за кілька секунд вітчим став тим, якого вона знала все життя.
– Не треба кричати, це зайве, – сказав він. – Я піду, а тобі тут лежати, люди будуть перешіптуватись.
– Мені плювати на людей.
– Ти завжди така була, тобі на всіх плювати.
Тані по шкірі пройшовся мороз.
– Йди!
Вітчим знову ковзнув поглядом по палаті.
– Ну так-так, дуже не затишна остання пристань, а могло бути інакше. Скажи, чого ти досягнула, покинувши рідний дім?
– Про який рідний дім ти несеш?
– Про мій, звісно. Я дав тобі дах над головою, я годував тебе, одягав…
– Давай завершимо цю розмову. Мені зле.
– Зле? Шкода… Мені справді