Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Знаєш, чому в Англії багато психічнохворих людей?

– Ні.

– Тому що там були дозволені шлюби між двоюрідними братами і сестрами. Це ж механізм уповільненої дії. Перша дитина може бути нормальною, та й хіба до певного віку. А нащадки! – Тік сплеснув руками і вирячив очі. – Я на одному англійському курорті такого надивився! Тепер вони, здається, заборонили це неподобство. А тут кровні брат і сестра! Мати рідна!

Він скочив і почав ходити по вітальні.

– Васю, заспокойся. Давай зробимо аналіз ДНК Тетяни і Андрія, а потім будемо нервувати.

Тік зупинився:

– Я вже подумав про це, я знаю, де вона лежить. А як це зробити? Як ти уявляєш взяти у Тетяни зразок?

– Дуже просто, – впевнено відповіла Настя. – Поїду в лікарню і домовлюсь з медсестрою. Теж мені, проблема! Довірся мені.

Тік знизав плечима.

– Чудово! – вигукнула Настя. – Завтра зранку я поїду в Помірки. Ти вже лягаєш?

– Ні, я ящик поклацаю, хочу відключити мозок, бо скоро закипить.

– Добре, сиди клацай, а я подивлюсь в Інтернеті, що треба для аналізу ДНК.

Караваєв уже куняв носом, коли зайшов Жора:

– Я потрібний, шефе?

– Ні, можеш відпочивати, – відповів Тік, дивлячись на екран телевізора. – А, ще одне, в академію ту поїдемо разом.

– А до губернатора?

– До чорта губернатора. Настя поїде в Помірки, а ми завалимося до тих… мордомазів.

– А в Помірки навіщо? – Очі Жори округлились. – Щось трапилось?

– Нічого не трапилось, я хочу бабу одну провідати.

– Фух, – видихнув Жора. – А я вже подумав…

– Ну й дурний, що подумав! – без злості сказав Тік і позіхнув. – Усе, йди, завтра важкий день.

– На добраніч, шефе.

Тільки-но Жора пішов, як двері відчинились і в кімнату влетіла Настя з айпадом у руках.

– Васю, я все дізналась! – Вона підбігла до дивана. – Можна зробити аналіз за кров’ю, потом, слиною, волоссям, – читала вона з екрану, – але волосся треба вирвати з корінцем.

– Не вийде, – заперечно махнув головою Караваєв. – Осока казав, що вона лиса.

Настя задумливо опустилась на диван.

– Тоді… тоді я щось придумаю на місці, – упевнено заявила вона і провела пальцем по екрану айпада. – Ось, дививсь, це Дмитро Ладний, це його сторінка у Фейсбуці, студент Академії дизайну і мистецтв, п’ятий курс, група п’ятдесят два.

Серце Караваєва здригнулося – щось дуже знайоме і рідне було заховане у кутиках очей і усмішці. Він вихопив айпад із рук Насті, сказав: «На добраніч», – і вийшов із кімнати.

Уже світало, коли Василь вимкнув айпад. Він знову хотів закурити, але в пачці було порожньо, а попільничка по вінця заповнена недопалками.

Осока не відповідав ані на дзвінки, ані на смс. Стискаючи в руках телефон, Таня залізла під ковдру.

«Все буде добре», – прошепотіла вона, вдивляючись у зірки за вікном і відчуваючи, що холодний страх заповзає під ковдру.

Зараз вона засне, і завтра все буде добре, просто Михайло десь запхав свій телефон. А може, й взагалі загубив? Таке ж буває. Тоді він завтра прийде до неї і про все розповість. Вона так хотіла в це вірити!

Давно, коли Дмитрик іще був маленький, Таня повірила, що від Роми має надійти лист. Щодня вона, затамувавши подих, зазирала у поштову скриньку, але листа там не було. «Він надійде завтра», – казала вона собі і вірила в це! Минуло два роки, і вона перестала чекати на лист, але раптом зрозуміла, що ця віра навчила її терпіти.

Засинаючи, Таня була впевнена, що побачить Осоку ще до полудня. А якщо не побачить, то поговорить із ним по телефону. Вона заплющила очі, і до неї прийшов спокій, на межі із байдужістю.

Зранку вона прокинулась і підійшла до вікна. Сонце кидало промені на берег озера і газони з молодою травою. Садівник збирав докупи минулорічне листя.

– Доброго ранку! О, ви вже на ногах?

Таня повернулась і побачила медсестру з пластиковим контейнером у руках.

– Розпочнемо із вимірювання температури. – Вона простягнула термометр.

Морозило, чоло було гарячим. Коли медсестра пішла, Таня закуталась у халат, поклала термометр у кишеню і відчинила вікно. Аромат соснового лісу заповнив кімнату. Позаду знову зашаруділи двері. Вона відвернулась від вікна.

На порозі стояв виснажений чоловік. Це був вітчим. З-за його плечей виглядав Тарас Олегович.

– Доброго ранку! – так само бадьоро, як і медсестра, привітався лікар. – У вас відвідувач. Володимире Павловичу, заходьте, чого ви!

Вітчим зробив невпевнений крок до палати і зупинився.

– Привіт, – сказав він, кинувши на Таню погляд.

Таня не відповіла – не тому, що не хотіла, а тому, що не могла поворухнути ані рукою, ані головою, ані язиком. Здавалось, що кров перестала текти по