Коли повертається веселка - Анастасія Винник

серце калатати сильно, він зупиняв його. Він холодив душу, але від нього не втечеш – це те ж саме, що втікати від самої себе. Таня здивувалась – вона була впевнена, що сором давно покинув її, що немає йому місця в душі, яка подорослішала, але досить було з’явитись вітчиму, людині з минулого, і сором знову ожив, як хвороба, що з’їдала мозок. Що буде після того, як Дмитрик прочитає щоденник? Але ж вона писала там лише правду, не вигадувала, не прикрашала факти. Що, коли вітчим справді обмовить її перед сином? І чим допоможе мертве слово щоденника супроти живого слова вітчима?

Вона витягла зошит із шухляди і підвелася з ліжка. Садівник уже розпалив вогонь, і дим тягнувся над озером. Таня накинула плащ і вийшла з палати.

– Ви куди? – медсестра відірвалась від комп’ютера.

– Я хочу вийти.

– Але вам не можна, – стрепенулася дівчина.

– Я хочу, отже, вийду!

Дівчина розгублено знизала плечима і промовчала.

Таня привіталась із садівником, а він продовжував свою справу. Стоячи біля вогню, вона виривала з зошита сторінки і кидала їх у полум’я. Вона пішла тільки тоді, коли груба обкладинка зошита згоріла до останку.

Повертаючись до палати, Таня раптом чітко згадала ту ніч у Градні. Вогонь у каміні був кольоровим. І сорочка Роми, що висіла на стільчику, була в червоно-синю смужку. Як це могло бути? Як вона могла бачити кольори?

Годинник вже показував майже полудень. Чекаючи на Жору, Тік сам із собою грав у «американку» – із усіх видів гри в більярд ця подобалась йому найбільше. Перших вісім куль уже були у своїх лузах, і він прицілився забити дев’яту, коли в двері постукали.

– Заходь!

Він знав, що це Жора, – тільки йому було дозволено турбувати Тіка. Одразу після сніданку Жора поїхав у лабораторію і повинен був повернутися з результатами аналізів ДНК. Всі решта ховались від гніву господаря. Дісталось навіть Насті, і вона в сльозах поїхала, щоб прогулятись по магазинах.

Жора зайшов без взуття, із чорною шкіряною папкою в руках.

– Чого це ти в одних шкарпетках? – запитав Тік, забираючи в нього папку.

– Натер ноги.

– У тебе що, нема грошей на шкари?

Тік витягнув із папки два однакових конверти. На кожному з них було написано: «Для В. М. Караваєва», тільки різними фломастерами, червоним і синім. Червоний – висновок Тетяни, синій – висновок Дмитра, так він домовився із завідувачкою лабораторії.

– Я майже тиждень мучусь, а ви тільки зараз помітили, – ображено відповів Жора.

– Із чим мучишся? – розгублено запитав Тік, дивлячись на конверти.

– Ви ж змусили мене вдягнути бозна-що. І ось, я навіть тапки не можу взути.

– Я змусив? – запитав Тік, повільно відкриваючи червоний конверт.

Тік витягнув із конверта складений вдвоє аркуш паперу.

– Добре, йди, потім поговоримо.

Жора вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Тік підійшов до вікна і надів окуляри.

– Акт висновку про біологічне батьківство… четверте травня… Ладна Тетяна Валентинівна, імовірний батько Демиденко Андрій Петрович… м-м-м… – Він ковзнув очима по тексту в пошуках головного припущення і побачив після слова «результат». – Біологічне батьківство Демиденка Андрія Петровича щодо Ладної Тетяни Валентинівни цілком виключено. Виключено, – повторив Караваєв і сів на диван.

Він ще раз прочитав акт від початку до кінця, немов не міг повірити власним очам.

«Тобі пощастило, Андрійку, інакше я б тебе вдушив, сволото…»

Він узяв другий конверт.

– Акт висновку про біологічне батьківство. – Його руки тремтіли. – Біологічна мати Ладна Тетяна Валентинівна, дитина Ладний Дмитро Романович, передбачуваний батько Демиденко Роман Андрійович. Результат… біологічне батьківство Демиденка Романа Андрійовича щодо Ладного Дмитра Романовича не… – він запнувся, – не може бути виключено. – Караваєв підніс папірець до очей. – Імовірність батьківства…

Дивлячись на цифри, Тік підвівся, зняв окуляри і потер пальцями очі. Потім знову надів окуляри і повернувся на диван.

– Імовірність батьківства – дев’яносто дев’ять… один… два… вісім дев’яток після коми… це ж… сто відсотків! – він зняв окуляри. – У мене є… Дмитрик… хлопчик мій, – прошепотів він голосом, що от-от надірветься, а потім закричав: – Жоро!

Двері одразу ж відчинились.

– Так?

Жора вже був у капцях.

– Давай збирайся.

– Куди?

– Куди треба! Дмитрик – наша дитина.

– Ух ти! – Жора почухав бриту потилицю. – А я його морозивом по голові. Він мені не пробачить.

– Пробачить…

Тік подивився на ноги Жори:

– Ще одне, спочатку заїдемо в крамницю за шкарами, а потім в академію. – Тік запхав обидва висновки у внутрішню кишеню піджака. – Я хочу купити всі картини Дмитра Ладного, але на інших умовах.

* * *

– Мені по барабану, які тут у вас правила, – продовжував наполягати Караваєв, ідучи вздовж стіни.

Пані в балахоні йшла за ним.

– Я хочу купити ці картини у автора, а не в академії.