Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Тетяна? Ти ба, скільки років не показувалась, і ось на, маєш! Хитра сучка, вся в маму. Їй, звичайно ж, гроші потрібні?
– Ні, їй не потрібні гроші, вона сама достатньо заробляє. Вона, бач, смертельно хвора, ось і вирішила знайти нас… для сина.
– А що з нею?
– Пухлина в мозку.
– Та-а-а… – кивнула Ольга. – Це не лікується. І що, вона стверджує, що цей її… як його звати?
– Дмитро.
– Що цей Дмитро – Романів син?
– Я взяв кров Романа і волосся Дмитра, все зійшлось на дев’яносто дев’ять відсотків, і ще купа дев’яток після коми. Аналіз деенка!
Очі брата і сестри зустрілись, і настала тиша. Ольга перша порушила мовчанку:
– Так скільки йому років?
– Двадцять один рік і один місяць.
– Збігається, – сказала вона після недовгої паузи. – Де він живе?
– У Харкові.
– У тебе?
– Ні, у своїй квартирі.
– Ну, і як ви познайомились?
– Ніяк. Я ще з ним не говорив.
– Не говорив? Чому?
– Я хотів упевнитись. Ось, зранку отримав. – Тік простягнув сестрі конверти з червоним і синім надписами.
– Що це?
– Висновки за аналізами.
Сестра махнула рукою:
– Я не хочу читати.
– Не хочеш – не треба, – сказав Караваєв і запхав конверти до кишені.
– Він схожий на Романа? – запитала Ольга, відвернувшись.
– Так, дуже. – Тік усміхнувся. – Навіть ходить, як Роман. А особливо тут схожий. – Він провів рукою по щоці і підборідді. – Усмішка така ж, вуха трошки стирчать. – Він знову усміхнувся, згадавши налякане обличчя хлопця. – Очі великі. Високий, стрункий… Симпатичний.
– І що, він заробляє цим? – гидливо запитала Оля, кинувши погляд на картини.
– Зараз він закінчує Академію дизайну і мистецтв. І, скажу тобі, він дійсно заробляє цим.
– Його мати заміжня?
– Ні.
– Отже, його прізвище Зорін?
– Ні, Ладний.
– А чому це раптом інше прізвище?
Тік знизав плечима:
– Тетяна змінила. Навіщо – не знаю, можливо, щоб гарніше було.
– А по-батькові він…
– Романович, звичайно ж.
– Романович, – повторила сестра і замовкла.
Караваєв теж мовчав.
– Васю, що мені робити? – тихо запитала вона після тривалої паузи. – Як жити далі?
– Ось це вже інша розмова. – Він узяв сестру за руку. – Покладись у всьому на мене, і все буде добре. Раніше ж усе було добре, правда? – Тік підійшов до дивана. – Відвези картини Роману, нехай у нього повисять.
– А навіщо вони Романові?
– Роби те, що кажу!
– Мені не дозволять.
– Ще як дозволять, – заперечив Тік. – Дам знати цьому недоростку… Олександру Гавриловичу, він мені не відмовить.
– Відмовить!
– Олю, перестань мене сердити. Роби те, що я кажу.
– Ти мучиш мене!
– Я?! – несказанно здивувався Тік. – Ти бігаєш по подружках і по магазинах, а я все тримаю під контролем! Не твій чоловік, а я!
Ольга похилилась:
– Андрій уже знає про Дмитра?
– Поки знаємо тільки ми з тобою і Жора, але він не свій.
– І Танька.
– Ну, вона знає, від кого завагітніла.
– Твоя Танька спала зі всім містом.
– Олю, давай про неї або добре, або ніяк.
Сестра підійшла до вікна і витягнула цигарку. Тік подумав і не заборонив їй курити.
– Васю, – сказала вона після кількох затяжок, – я не хочу бачити того хлопця.
– Не розумію. Він міг би зменшити твій біль.
– Ніхто цього не зробить, – тихо сказала Оля і кинула недокурену цигарку у вікно. – Тобі він теж не потрібний, це примха.
– Ні, це не примха. Від Дмитра я не відмовлюсь, доля змилувалась наді мною під кінець життя. Тепер я маю про кого піклуватись.
– Тобі мало Насті? – іронічно зауважила сестра.
– Настя мені не донька.
– Звісно, вона тобі за онуку буде. – Оля зачинила вікно. – Сьогодні зранку був консиліум. – Вона провела рукою по чолі.
– Це вже дванадцятий?
– Так, – вона зітхнула.
– І що на цей раз? Знову хочуть здихатись Романа?
– Не знаю, – махнула головою Ольга. – Я не дзвонила. Вони знову скажуть, що ми повинні, нарешті, прийняти рішення…
– Зараз