Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Я вийду біля Паніковського, – сказав він Жорі, – а ти швиденько віджени машину до сестри.

– Швиденько? А якщо затори?

– Вона живе за рогом!

– Не за рогом, а на Хмельницького, – пробурмотів Жора.

Тік узяв телефон, щоб повідомити сестрі, що Жора зараз прийде, але Оля знову не відповіла. Не відповідала вона і з домашнього телефону.

– Знову пішла шопінгом лікуватись! Жоро, зупини машину біля гаража і одразу сюди. Погамаємо – і в Харків, нам тут більше немає чого ловити.

Вже в аеропорту Тік урешті додзвонився до сестри.

– Але, ти, блін, сердечна мамашо! Я їй кажу, сина можу вилікувати, а вона шасть – і в магазини! Чому не відповідаєш на дзвінки? Отже, так: зв’яжешся з тим Олександром Гавриловичем, і коли він скаже, везеш Романа в Харків! Ясно?

– Ти впевнений, що…

– Та замовкни вже, дурна жінко! Чекаю вас у Харкові!

Караваєв потягнувся і прислухався до хрускоту в плечі.

– Треба було на ніч залишитись у Києві, – поскаржився він, обережно підвівшись із ліжка.

Одягнув халат і пішов у їдальню. Жора, поголений, одягнений і в краватці, лежав на дивані. Побачивши Тіка, він швидко підвівся.

– Доброго ранку, Василю Максимовичу!

– Уже не ранок, а пів на дванадцяту.

– Як це вже не ранок? – заперечив Жора. – У Великій Британії до полудня заведено казати «доброго ранку».

– Ти що, у Великій Британії? Ти в Харкові, у Сокольниках, – мляво промовив Тік, чухаючи щетину.

Двері відчинились, і зайшла заспана Настя.

– Уже прокинулись? – запитала вона, позіхаючи.

– А що, не помітно? – усміхнувся Тік.

– Треба було заночувати в Києві, – дорікнула вона. – Якого біса так перенапружуватись? Тобі вже не двадцять п’ять років! Ти що, хочеш зробити мене молодою вдовою? – Вона насупила брови і суворо подивилась на Тіка.

– Я був зайнятий дуже важливою справою.

– Пообіцяй, що більше не повториться таке, пообіцяй, що лягатимеш спати одночасно з нормальними людьми і тваринками!

– Ти про себе? Я завжди готовий, – коротко сказав Караваєв.

– Ой, який ти нечемний, – вона поцілувала Тіка в чоло. – А ти чого дивишся? – накинулась вона на Жору. – Я тебе просила берегти його?

– Але я ж не можу заперечувати…

– Йому не можеш. Треба було подзвонити мені і доповісти! Я б не дозволила робити такі кінці за один день! Снідати будете?

Тік кивнув. Настя вийшла і гримнула дверима.

– Чого либишся? – запитав Тік у Жори.

Обличчя Жори одразу закам’яніло.

– Я? Нічого.

Жора не витримав і пирснув у кулак.

– Гріх сміятися над закоханим старим дурнем, – без злості мовив Тік.

– Ви зовсім не старий!

– Це правда, я ще доживу до того дня, коли ти попадешся на гачок ось такій… Я тоді тобі все нагадаю. Ти вже гамав?

– Так, – відповів Жора і подивився на годинник. – Але це було давно. Вже час перекусити що-небудь.

– Добре. Перекусимо, а потім в академію. Почекаємо, коли в хлопця закінчаться пари.

Допиваючи каву, Тік знову подзвонив сестрі. Вона не відповіла.

– Доброго дня. – Тарас Олегович одною рукою пересунув стілець ближче до ліжка і сів. – Ми отримали результати стереотаксичної біопсії і одразу зібрали консиліум. Більше чекати не можна. Ми прийняли рішення про радіохірургічне втручання.

– Це допоможе? – запитала Таня.

Лікар зітхнув:

– Ви просили казати вам правду. Так ось – цього ніхто не знає. Антибіотики, які використовуються для лікування пневмонії…

– До біса ваші пояснення! Коли операція?

– Післязавтра.

– Як післязавтра? А запалення?

– Я ж сказав: немає часу чекати. Я запросив оперувати професора Шустова з інституту онкології, він має час тільки післязавтра, сьомого травня.

Таня розгубилась:

– У мене ще… мені треба… Давайте відкладемо.

– Знову ви за своє! – люто крикнув лікар. – Уже відкладали, як могли! Досить!

– Мені треба побути наодинці, – сказала Таня.

Тарас Олегович поставив стілець на місце.

– Я скажу, щоб вам укололи заспокійливе, ви зможете відпочити. А завтра вас підготують до операції.

Щойно Тарас Олегович вийшов, Таня відкинула ковдру і сіла. Здавалось, що замість легень у неї в грудях була колюча зім’ята фольга, настільки боляче було дихати. Намагаючись заспокоїтись, вона дивилась на свої сухі руки, не розуміючи, що це її руки. І гострі коліна, що були вкриті зморщеною шкірою. Все тіло було якимось нереальним