Коли повертається веселка - Анастасія Винник

я скажу їм своє рішення! – крикнув Тік і витягнув із кишені телефон. – Олександре Гавриловичу, доброго дня. Сестра сказала, що сьогодні був сходняк… е-е… тобто консиліум. Так ось, плювати я на нього хотів. Я вам плачу, щоб ви не розмірковували, а діяли! Шукайте спеціалістів по всій планеті, на Місяці можете шукати, на Марсі, але якщо Роман не встане, то зляжете ви! – Караваєв потрусив кулаком. – Маю надію, ви мене зрозуміли?

– Василю Максимовичу, я розумію ваші емоції, але погрожувати мені не варто.

– Я не погрожую, я попереджаю.

– Василю Максимовичу, вислухайте мене уважно. Ми спілкувались із німецькими і швейцарськими колегами, вони вважають…

– Плювати мені на те, що вони там вважають. Шукайте інших!

– Василю Максимовичу, дайте договорити. Ми консультуємось із найкращими спеціалістами по всьому світу. Минув рік, а покращень немає…

– Це означає, що ви погані спеціалісти!

– Дайте договорити!

Тік чмихнув і промовчав.

– Ви слухаєте мене? – запитав лікар.

– Так, я вас уважно слухаю.

– У вашому місті, в Харкові, працює лікар, який спеціалізується на апаллічному синдромі, й він розробив свою методику…

– То якого біса ви тільки зараз про це говорите? Не хотіли втратити хорошого клієнта?!

– Хворий – не клієнт, і гроші тут ні до чого.

– Так я вам і повірив!

– Та почекайте!

Тік видихнув:

– Нехай… вибачте…

– Його прізвище Табачний. Ми співпрацюємо, і тільки зараз можемо сказати, що він отримує хороші результати.

– Тоді нехай він лікує Романа.

– Справа в тому, що для цього пацієнта треба перевезти в Харків.

– Раз треба – значить треба!

– Приїдьте – обговоримо.

– Добре, зараз буду.

Караваєв забрав телефон і повернувся до сестри:

– Олю, він каже, що Романа треба перевезти в Харків, там його можуть вилікувати. Поїхали до Олександра Гавриловича.

Оля не відповіла і підійшла до фарфорових статуеток.

– Ти що, оглухла? Поїхали!

– Можеш узяти мою машину, я не поїду. – Вона переставила дві статуетки. – Кого тільки не привозили до нього! Дарма ти метушишся, вже нічого не змінити.

– Дурна ти, Олю! – сказав Тік і вийшов у коридор. – Жоро, ми їдемо! – крикнув він і зняв з вішака свій плащ.

Жора вибіг із кухні з набитим ротом і почав узуватися.

– Поїдемо на Олиному авто, – сказав Тік, одягнувши плащ.

– Вона точно скоро помре? – почув він голос сестри і повернувся.

– Я не пророк.

З кухні вийшла покоївка:

– Василю Максимовичу, а вечеря?

– Потім. – Караваєв відчинив вхідні двері. – Жоро, забери картини, в папір не загортай, немає часу. А ти чекай нас, – сказав він Олі й вийшов з квартири.

* * *

– Що це? – здивовано запитав лікар, дивлячись на картини.

– А ви що, не бачите? – запитанням на запитання відповів Караваєв.

– Навіщо вони?

– Щоб Роман дивився і радів.

– Але…

– Ніяких «але». Вони висітимуть тут. – Тік показав на стіну.

– Але ви ж повезете його в Харків.

– Так, повеземо, але не цієї миті?

– Ні, звичайно, – знітився Олександр Гаврилович. – Нам треба щонайменше три дні для того, щоб підготувати пацієнта.

– Ну, ось, три дні він буде дивитись на них.

– Дивно…

Тік підійшов до лікаря і, дивлячись на нього зверху вниз, повільно промовив:

– Ви вірите в… – Караваєв затнувся і махнув рукою. – Ну… в існування душі?

– Це делікатна тема.

– Ясно. – Караваєв склав руки на грудях. – Знаєте, коли стається біда, це питання перестає бути делікатним.

– Добре, – лікар звів обидві руки, – я здаюся. Ми повісимо ваші картинки.

– Це не картинки, це картини художника Дмитра Романовича Лад… Караваєва! Мого онука! Ось так!

Спостерігаючи за лікарем, що схилився над моніторами біля Романової голови, Караваєв узяв телефон. Оля не відповіла на дзвінок.

– Ну і навіщо людині мобільний? – пробурмотів він і знову натиснув кнопку виклику. – Передай Ользі Максимівні, що я їду додому, – сказав він, почувши голос служниці. – Будемо вечеряти.

– Ольга Максимівна пішла.

– Давно?

– Одразу після того, як ви поїхали.

– Ось неслухняна баба, – пробурмотів Тік і заховав телефон у кишеню. – Отже, так, шановний, – звернувся він до лікаря, – готуйте Романа, а мені дайте координати цього, як його, Тютюнника чи як там його?

– Табачного.

– От-от.

Караваєв поїхав тільки після того,