Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Не треба, я сам.

Після того як Жора вийшов з кімнати, Тік витягнув із шафи пляшку і бокал, налив коньяку і залпом випив.

– Ти що, не міг по телефону сказати, що трапилось? – запитала Оля.

– Замовкни і сядь, – відповів він, просвердлюючи сестру очима.

Оля скривилась і витягнула цигарку.

– Ти багато куриш, – підмітив Тік.

– А ти п’єш, як швець, – огризнулася сестра і клацнула запальничкою.

– Перестань мене нервувати! – закричав Тік, вириваючи з її рук цигарку і запальничку. – Я ваше гімно прикриваю, а ти мені тут театр влаштовуєш!

Він осікся, побачивши в її очах сльози.

– Ти не знаєш, як мені тяжко. Мені важче за всіх. – вона часто закліпала і почала смикати ґудзик на кофтині.

«Розмовляти далі немає сенсу», – подумав Караваєв.

Зараз вона почне схлипувати, потім розплачеться, потім ридатиме, а вже після цього з нею можна буде поговорити, але тільки про погоду.

Оля дістала носовичок і схлипнула.

– Я так змучилась! – сказала вона, сідаючи на стілець.

Тік сів у крісло і почав вивчати свій ідеальний манікюр.

– Олю, можна сьогодні без сліз?

Сестра смикнула плечима.

– Зберись, нам треба серйозно поговорити.

Сестра перестала схлипувати, зім’яла носовик і запхала в рукав кофти. Тік зморщився.

– Вибач, – мляво промовила вона, – я знаю, що це дурна звичка. – Вона витягнула хустинку з рукава і заховала до сумочки. – Про що ти хотів поговорити? – Вона дивилась на годинник.

Найбільше Тіка дратувало, коли в його присутності хтось дивився на годинник, і Оля це чудово знала.

– Ну, ти зовсім з’їхала з глузду! – крикнув він. – Ти стала нестерпною!

– Я нестерпна? А ти сам? Ведеш себе, як клімактеричка! Хустину не пхай, на годинник не дивись – набридло! – В очах сестри блиснула злість. – Ти не знаєш, як мені! – Її підборіддя затремтіло.

Тік зірвався з крісла і побіг до картин. Він обережно зняв з них папір і поставив у ряд на дивані та вздовж стіни. Став збоку і урочисто подивився на сестру:

– Ну, як тобі це?

– Це? – сестра скривилась. – Ніяк. – Вона витягнула із сумочки люстерко і помаду. – Мені плювати на всі картини світу, мені на все плювати. Я нічого не хочу бачити, не хочу нічого чути. – Вона мазнула помадою по губах, клацнула люстерком і кинула назад в сумку. – Мені плювати на те, що ти задумав, – сказала вона, підводячись. – Все, мені час.

– Сядь! – гаркнув Тік, підійшовши до неї впритул.

Ольга повернула до нього гордовите обличчя:

– Не смій на мене кричати!

– Ах, не кричати?! – Караваєв махнув руками. – Ні, ну ви чули? Я не смію на неї кричати! – сказав він у стелю. – В тебе щось із башкою, дорогенька сестричко, – Тік показав указівним пальцем на чоло Ольги. – Дивись, щоб мені терпець не урвався.

– До біса все! – закричала Ольга. – Краще вбий мене, я не можу більше так жити! Не можу! Це нестерпно, – прошепотіла вона і замовкла, втиснувшись обличчям у груди братові.

Він поплескав її по плечах:

– Ну, досить тобі, досить… – Тік почекав, допоки сестра заспокоїться. – Олю, ці картини намалював твій онук.

– Онук? Який ще онук?

– Син Романа, йому двадцять один рік. І один місяць, – додав Тік.

– Син? Який син? – У голосі сестри зазвучали істеричні ноти.

– Який-який? Справжній син!

– Ти що, Васю? З глузду з’їхав?

– А шо тебе так дивує? Роман – чоловік, він що, не може мати дітей?

– Мій син ніколи нічого не приховував від мене!

– Ой, не починай, – скривився Тік.

– А хто мати? – запитала Оля після паузи.

– А ти не здогадуєшся? Ти ж кажеш, що Рома тобі все розповідав. З ким він зустрічався двадцять два роки тому? А?

– Двадцять два роки тому? Та була одна шльондра.

– Таня Зоріна?

Зіниці сестри звузились:

– Так, Таня Зоріна. Не дай Боже, коли це її дитина.

– Чому це?

– Ти хоч знаєш, хто вона, ця Зоріна?

– Знаю, вона жила у Жовтоводську…

– Нічого ти не знаєш! – перебила його Оля. – Вона донька Андрія! Ось така історія, братику.

– Помиляєшся, ніяка вона не дочка твого козла. Точняк! Я зробив аналізи ДНК і точно знаю, що Андрій і Таня чужі, так що запхай свого язика сама знаєш куди.

– Ах, так, аналіз! – з іронією вимовила Ольга і нахмурилась. – А з чого це ти раптом почав її розшукувати? Мене хотів потішити? Так ось, братику, запам’ятай: мені ніхто не потрібний, мені потрібний мій син! Мені потрібний мій Рома!

– Я нікого не шукав, це Тетяна прислала людину.