Коли повертається веселка - Анастасія Винник
Таня висунула шухляду і взяла свій паспорт. Вона довго дивилась на фото і на дату народження і думала про те, що їй ніколи не виповниться сорок років. А залишилось лише три місяці. І ще вона подумала про те, що ніколи не святкувала день народження. Точніше, її розучили його святкувати.
Вона добре пам’ятала, коли це сталось.
* * *Уранці дідусь погодував її та сказав, що сьогодні їй виповниться п’ять років, що це її перший ювілей. «А коли буде другий ювілей?» – запитала вона у дідуся, котрий прасував на кухонному столі її яскраву жовту сукню. «Через п’ять років, коли тобі виповниться десять, – відповів дідусь. – А тепер скажи мені, коли буде твій третій ювілей?» Таня вже вміла рахувати і без проблем відповіла на запитання. Усміхаючись, вони разом порахували до сотні. «Обіцяй, що ти завжди святкуватимеш свої ювілеї», – попросив дідусь, надягаючи не неї сукню. «Обіцяю», – весело сказала вона, і вони пішли до мами на роботу. Дорогою зайшли в магазин, і дідусь купив їй велику ляльку, про яку Таня мріяла ще взимку. Щаслива і горда, вона зайшла в кімнату, де працювала мама, і раптом мама схопила її за руку і потягнула в коридор. У коридорі вона почула, що її сукня погано попрасована, що дідусь неправильно зав’язав бант на голові, і що вона ганьбить маму перед людьми. Дорогою додому дідусь зажурився, що бабуся зранку пішла на базар, а він, старий пеньок, не вміє прасувати і зав’язувати банти. Вдома вже чекала бабуся з обідом і тортом. Вони з дідусем випили по чарочці червоного вина, а для Тані відкоркували пляшку лимонаду. Потім бабуся прибрала, а дідусь ліг на диван читати книжку. Таня вкладала ляльку спати, коли прийшла мама. На вулиці було вже темно. Вона дорікнула дідові, що той купив дуже дорогу ляльку, і теж пішла спати. Скоро бабуся померла, дідусь пішов слідом… І якось сталося, що більше в Тані не було днів народження. До тих пір, поки вона не почала працювати у видавництві. А який день народження на роботі? У всіх усмішка до вух, очі холодні, вітання завчені. Гидко.
* * *Таня поклала паспорт назад до шухляди, узяла телефон і подзвонила Михайлові. Осока не відповідав, як і минулого тижня. Вона набрала номер його секретарки.
– Він знає, що я вже цілий тиждень йому дзвоню?
– Я казала, – відповіла секретарка.
– І що?!
– Тетяно, ну звідки я знаю, що в нього на думці?!
– Тоді передай йому, що він сволота!
– Добре, так і скажу.
Після цього Таня зателефонувала синові, але Дмитро теж не відповідав. Вона надіслала йому смс, де написала, щоб він негайно їй зателефонував, кинула телефон на ліжко і відчинила шафу. Хвилин за десять вона вийшла з палати. На щастя, в коридорі нікого не було. Вона повернула ліворуч, щоб оминути сестринський пост, і бічними сходами спустилась у напівпідвал. Таня добре знала всі виходи – коли лежала в лікарні вперше, вона, бувало, під час тихої години пробиралася до автостоянки, щоб хоч ненадовго забути про хворобу і проїхати вулицями Харкова. Або пройтися лісопарком, подивитись на щасливих і здорових людей. Вона не гуляла біля озера з пацієнтами клініки, тому що там навіть повітря було сповнене безвиході.
Таня вийшла з півпідвалу, обійшла будівлю і швидким кроком попрямувала до стоянки. Своє авто вона знайшла одразу.
* * *Побачивши Дмитра, що вийшов з академії, Жора підвівся з лавки.
– Привіт, – сказав він, усміхаючись.
Дмитро сторожко поглянув на нього і відійшов убік.
– Як костюмчик? Хімчистка допомогла? – чемно запитав Жора.
– Що вам треба?
– Мені, – Жора тицьнув пальцем собі в груди, – нічого, але шанувальник твого таланту хоче побалакати з тобою.
– У мене багато шанувальників.
– Цей особливий, він купив усі твої картини.
– А, цей? – вигукнув Дмитро. – І про що він хоче поговорити?
– Слухай, хлопче, моя справа – довести тебе до автівки, а там усе дізнаєшся.
Хлопець озирнувся.
– Он та, чорна. – Жора показав рукою на «хаммер», у якому сидів Караваєв. – Пішли, він не любить чекати.
«Він ходить, як Роман», – подумав Тік, дивлячись, як підходив Дмитро з наплічником на спині, і послабив краватку.
Дверцята відчинилися, і він сів поряд. Декілька хвилин молодий і старий чоловіки вивчали один одного, і Тік знову задоволено зазначив, що хлопчик схожий на чоловіків їхнього роду.
– Доброго дня. – Він благодушно усміхнувся і простягнув руку. – Караваєв Василь Максимович.
– Доброго дня. – Дмитро потис руку. – Мені не треба розказувати, хто я, я так розумію?
– Не треба, Дмитре Романовичу, я тебе знаю.
Хлопець потер ніс:
– Отже, це ви купили мої картини. Дякую.
– Не варто, – махнув рукою Тік. – Ти в курсі, що твоя академія тебе обкрадає?
– Ви про що?
Тік витягнув із внутрішньої кишені піджака білий конверт:
– Це тобі за картини, вони чудові.
– Але ви вже заплатили!
– І ти вважаєш платою ті копійки, що отримав від альма-матер? Не треба так