Коли повертається веселка - Анастасія Винник

На табличках під кожною було підписано: «Дмитро Ладний. 5 курс».

– Вчора купили дві роботи, – пояснила пані.

– Ладного?

– Ні, іншого студента. Тут висіли пейзажі, ви не пам’ятаєте?

– Не пам’ятаю, – невдоволено буркнув Тік. – Я не люблю пейзажів.

Він скривився, ніби в нього заболів зуб.

– І ми ось виставили роботи Дмитра, – продовжила пані.

– Я беру всі роботи Ладного, – сказав Караваєв, приклавши руку до щоки, що смикалась.

– На ваших умовах це неможливо, – пані стисла безбарвні тонкі губи.

– Ідіть і запитайте в начальства, ви тут не головна, – сказав Тік, – а ми зачекаємо.

Пані нервово знизила плечима і, клацаючи каблуками, як солдат на плацу, попрямувала до дверей.

– А давайте знімемо їх і заберемо, – запропонував Жора, заглядаючи під одну з картин. – Тут все дуже просто.

Із цими словами він зняв картину зі стіни.

– Бачите, жодних дротів, ніякої охорони. – Жора широко усміхнувся.

– Не чіпай, – миролюбно сказав Тік. – Я все одно без них не піду, ти мене знаєш.

– Звичайно, шефе, – кивнув Жора і повісив картину на місце.

Пані повернулася з чоловіком, схожим на висушену гілочку. Скоріше, на лісовика, яких малюють у мультиках: з ручками-гілочками, ніжками-гілочками і замість голови – жолудь. На жолуді були пухнасті волосинки і стирчали вуха, на які спирались дуги від масивних окулярів.

– Ось, Кириле Івановичу, ці два добродії…

– Ці добродії хочуть купити ці картини. – Тік показав рукою на стіну. – Але…

– Я все знаю. – Лісовик поворушив пальцями-гілочками. – Розумієте, ми не можемо ось так, відразу, змінити умови продажу. Є певні правила…

Тік скривився і виставив поперед себе руки:

– Все, досить, я вже наївся ваших дурних правил! Заведіть мене туди, де я можу заплатити. Жоро, стій тут і чекай на мене!

За півгодини всі дев’ять картин дбайливо загорнули в білий папір і завантажили в машину.

Спостерігаючи, як Жора носовичком витирає непомітний пил з нового взуття, Тік узяв телефон:

– Алло, Ніно! Привіт, дорогенька! Мені треба два квитки до Києва, на сьогодні. Ага, дякую. Зараз заїду.

– Хто їде в Київ? – запитав Жора.

– Ми з тобою, і не їдемо, а летимо. І картини з нами.

– А коли з Дмитром зустрінетесь? – запитав Жора, милуючись своїми черевиками.

– Потім. Спершу в Київ, нехай Ольга побачить, який в неї талановитий онук.

– Тоді навіщо летіти? Давайте я сфоткаю і надішлю їй.

– Я хочу, щоб вона своїми очима побачила.

– Навіщо? – запитав із цікавістю Жора.

– Ну, подивись, – буркнув Тік. – Тобі що не так?

– Мені? Все так.

– Ти що, думаєш, я шизик?

– Нічого я не думаю, Василю Максимовичу.

– Тоді закінчуй зі шкарами і поїхали.

У машині Караваєв знову дістав телефон:

– Олю, я сьогодні буду в Києві. Приїжджай на п’яту на Прорізну, і не змушуй мене чекати, у мене мало часу.

– У мене теж мало часу, я можу завтра.

– Я сказав – сьогодні! Шо там у тебе? Шопінг? Перенесеш свій шопінг, нічого з тобою не станеться, сестричко. Все, бувай!

Караваєв любив Київ за те, що колись був щасливим у цьому місті. Але після смерті Каті він намагався не вечеряти там, де вони вечеряли, не ходити тими вулицями, які нагадували йому про минуле.

Деколи, неочікувано навіть для самого себе, він раптом опинявся біля будинку, у якому колись мешкала Катя, заходив у її улюблене кафе або сідав на їхню улюблену лавку – зараз навпроти неї стояв пам’ятник Паніковському, – і потім у Тіка довго боліло серце.

І зараз він сказав Жорі, щоб той їхав на таксі в подвір’я, а сам пішов до Паніковського. Ляснув його по руці, трошки посидів на лавці і, піднявши комір плаща, попрямував у арку будинку. Біля під’їзду на нього чекав Жора з картинами.

Двері квартири відчинила покоївка.

– З приїздом, Василю Максимовичу.

Вона допомогла йому зняти плащ.

– Ольга Максимівна чекає на вас у кабінеті. Коли будете вечеряти?

– Трошки пізніше. Жоро, неси картини в кабінет.

Тік пригладив біля дзеркала останнє волосся і пішов за Жорою. Сестра стояла біля вікна і курила.

– Я ж просив тут не курити, – накинувся він на Олю і навстіж відчинив вікно.

– Навіщо ти мене кликав? – нервово запитала вона, викинувши у вікно недопалок.

– Постав їх біля дивана і можеш відпочивати, – сказав Тік Жорику.

– Папір зняти?