Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Тобі що, призначили зустріч у парку?
– Ні, – різко відповів Осока. – Вони сказали стояти і чекати дзвінка, але ж де тут стати?! Ось що, Ладно, я і так на межі. Я сам тобі зателефоную, коли будуть якісь новини.
– Добре, я не буду тебе турбувати. Дякую тобі за все.
– Дякую за все, – передражнив її Осока, вимкнувши дзвінок. – Ідіот! Олесь мав рацію: моя цікавість погано закінчиться, це вже точно. Все, забираюсь звідси, – буркнув він і знову почув дзвінок.
– Їдь у Сокольники. В’їзд за заправкою, ти в курсі?
– Ні.
– Тепер у курсі. Черговому скажеш, що до Караваєва. Він скаже, куди тобі.
Осока зупинився біля шлагбаума і повідомив черговому, хто він і куди їде. Кутаючись у дощовик, черговий повернувся в буду і кудись подзвонив. Потім пояснив, куди їхати, і пропустив машину. Керуючись указівками, Осока проїхав повз червону огорожу і зупинився біля темно-сірих воріт. На воротах не було жодного замка. Не минула й хвилина, як ворота відчинились, і Михайло заїхав у двір. Об’їхав невеличку копію римського фонтана Треві, що відрізнявся від оригіналу хіба тим, що там не було дівчат у нішах, і зупинив «форд» біля чоловіка в темному двобортному костюмі з великою парасолею в руках.
– Василь Максимович зараз зайнятий, ви мусите зачекати, – сказав чоловік, накриваючи Михайла від дощу. – Прошу йти за мною.
Вони піднялись на ґанок і зайшли в будинок. Чоловік залишив парасолю на стійці біля вхідних дверей і провів Осоку через великий хол зі статуями Посейдона та Афіни. Повернувши у вузький коридор з масивними двостулковими дверима обабіч, він зупинився біля третіх дверей ліворуч.
– Чекайте тут, за вами прийдуть. – Чоловік показав на двері. – Будь ласка, ваші телефони.
Михайло віддав телефон і пішов у кімнату. Це була більярдна з вікнами до підлоги. За терасою було видно сад, підсвічений яскравими ліхтарями. У центрі кімнати на відстані приблизно трьох метрів одне від одного стояли два більярдних столи з кулями. Одна куля на задній відмітці столу, решта п’ятнадцять були зібрані в піраміду. Вздовж стін розміщувались старовинні шафи з киями, зі стелі звисали дві п’ятиплафонні люстри.
Одне вікно було відчинене, і звідти тягнуло прохолодою. Михайло сунув руки в кишені піджака і вийшов на відкриту терасу. Він хотів підійти до парапету, але раптом почув скрипучий чоловічий голос:
– Давай сюди того Кулібіна.
Це був голос Тіка, він лунав з відчиненого вікна ліворуч від Осоки. Обережно ступаючи, Михайло підійшов ближче і збоку заглянув у вікно.
У кріслі, боком до столу сидів худий лисий чоловік років шістдесяти з гачкуватим носом. Його обличчя було настільки зношеним, що коли б його переодягнути у порвані лахи, він би був схожим на безхатька. І хоча він був одягнений у білу сорочку і темні штани, все одно відрізнявся від того франта, що красувався на фото, розміщених в Інтернеті. І тільки ямка на підборідді була така сама, як і на зображеннях. За його спиною застиг квадратний чоловік із квадратною щелепою. Між вікном і старовинним буфетом стояв хворобливий чоловік із жіночною фігурою, гострим обличчям, слизькими очима і залисиною на яйцеподібній голові. Гримнули двері.
– Доброго здоров’я, – сказав Вася Тік, почухуючи одноденну щетину. – Чого ти прийшов до мене?
Того, хто зайшов, Михайло не бачив.
– Василю Максимовичу, я щодо проекту. Ну, того, на якому ви заробите дуже великі гроші і поділитесь зі мною.
– Золоті слова, – посміхнувся Тік. – А я думав, будеш розказувати, як комунізм будувати, цим багато хто грішить. Душнувато… Я зніму сорочку, не маєш нічого проти?
Невідомий не заперечував. Тік зняв сорочку – його плечі і руки були всіяні наколками. На шиї висіло золоте масивне розп’яття.
– Скільки тобі років? – запитав Тік, чухаючи волохатий живіт зі шрамом навскіс і груди в дзвонах.
– Сорок п’ять.
– Золотий вік. Мені шістдесят чотири. Я всю ніч із бабою був, а ти?
– На жаль…
– Ну й дурень. – Тік махнув рукою. – Давай, ліпи про свій проект.
– Василю Максимовичу, але я вже розповів вашому помічникові.
– Моєму помічникові? – вилупив очі Караваєв.
– Так. Два місяці тому я передавав для вас усю документацію через Миколу Григоровича, але відповіді досі не отримав. Ось і вирішив зайти до вас.
– Я нічого не бачив і не чув. І що Микола Григорович ліпив тобі ці два місяці?
– Гроші просив.
– Які такі гроші?
Відповіді Осока не почув, але побачив, що Тік насупився.
– Дай пива, – крикнув він у повітря.
Жінкоподібний кинувся до старовинної шафи, що виявилась холодильником, і витягнув звідти запрілу пляшку. Відкоркував, обернув у серветку і простягнув босові. Випивши пляшку, Вася відригнув і щось прошепотів квадратному. Той мовчки вийшов. Осока подумав, що квадратний пішов за ним, і повернувся в більярдну. Але там ніхто не з’явився, і Михайло знову підкрався до прочиненого вікна.
До кімнати Тіка знову хтось зайшов. Щоб побачити його, Осока обережно відсунув гілочки дикого винограду. Поряд із квадратним стояв тремтячий чоловік у дорогому костюмі. Він вивертався, як змія, – здавалось, ось-ось вислизне з костюму.
– Васю, брехня це все, я нічого не просив,
