Коли повертається веселка - Анастасія Винник
У перший вечір у квартирі вітчима вона захотіла пити і пішла на кухню. Ще не встигла підійти до холодильника, а вітчим уже тут:
– Що ти тут забула?
– Хочу пити.
Він взяв склянку і набрав води з крану. А в холодильнику були пакети з соком, Таня бачила.
Зранку вона пішла в школу без сніданку, оскільки вітчим і мама спали. А ввечері, коли вона була сама вдома, дуже захотілось їсти, тож відчинила холодильник. І раптом на голову впав будильник. Як він там опинився? Таня зібрала уламки і залишила їх у кухні на столі.
Вона вже спала, коли вітчим і мама повернулися додому. Вітчим увірвався до її кімнати і мовчки висипав уламки будильника їй на голову. Зранку знову Таня пішла, не поснідавши.
* * *Подумки вона подякувала Оксані Прокопівні – сама б вона і не подбала б про їжу. Треба з’їсти лише млинці… ну, можливо, ще яблуко. Повітря, незвичне своєю свіжістю, стимулювало апетит, і руки самі потягнулись за бужениною.
Таня побачила, що майже все з’їла, залишилися тільки один солодкий сирок і шоколад.
Від сидіння навшпиньках ноги заніміли. Дощ усе лив. Вода вже підтікала до ніг. Спираючись руками об стіну, вона перейшла ближче до середини, і вода одразу заповнила сліди від взуття.
Чи є сенс ховатись? Скоро ноги будуть у воді. Треба йти. Таня запхала залишки їжі в кишеню плаща і вийшла зі сховку.
З кожним кроком одяг дедалі важчав. Намагаючись заспокоїтись, вона рахувала кроки, збивалася з рахунку і починала спочатку.
«Я сильна, мені все вдасться», – подумки казала Таня, уже не витираючи воду з обличчя.
Один подвійний пакет зірвався з ніг разом із туфлею, другу вона зняла сама і зупинилась. Немає краю цій дорозі, вона йде в нікуди! В нікуди!
– Боже, чому ти такий жорстокий?! Що я тобі зробила? – закричала Таня.
Загриміло, і яскрава блискавка розрізала небо.
– Хочеш добити мене? Бий сюди! Чого чекаєш? – Вона вдарила кулаком собі в груди. – Сюди! Давай!
Блискавка засвітилась ще раз, але далеко, і дощ несподівано вщухнув.
За ялинником дорога пішла вгору. Стало легше йти – ґрунт був змішаний з піском. На вершині гори Таня сіла на звалений стовбур і палицею зішкрябала бруд зі взуття. Сонце пригріло, повітря стало п’янким. Хотілось спати, очі самі заплющувалися. І склепилися…
Вона прокинулась від шуму. До неї йшла кобила зі скрипучим возом. Поводи тримала жінка у вітрівці та джинсах. Поряд з нею сидів охайний дідусь у грубому светрі й штанях. Його волосся було легке як пух, ворушилось від найменшого подуву вітру. Він усміхався і дивився повз Тетянину голову.
– Стій! Тпр-р-р! – Жінка натягнула поводи. – Доброго дня!
– Доброго, – відповіла Таня, ледве тримаючи голову вертикально.
Сон ще тримав її.
– Ви ж зовсім промокли! Куди це ви прямуєте?
– В Градно.
– Сідайте. – Жінка махнула на віз. – Нам по дорозі.
– Дорога туткайво одна, – хихикнув дід.
Таня сіла.
– Ну, пшла! – Батіг свиснув у повітрі, і кобила повільно зрушила з місця. – Під брезентом є ковдра, вона стара, але зігріє, – сказала жінка. – І кофта там є. Одягніть, якщо не бридитесь. Не бійтесь роздягнутись, тато погано бачить.
Таня зняла плащ і поклала на бік возу. Жакет і спідниця були мокрими до нитки, вона їх теж зняла і вдягнула грубу в’язану кофтину. До поясу закуталася в ковдру і лягла на брезент.
– У вас там дача? – запитала жінка, не обертаючись.
– Ні.
– Ви до когось приїхали?
– Так.
– А звідки?
– З Харкова.
– Ну, тут не Харків, тут треба гуляти в іншому взутті.
– Я не гуляю, я тільки-но приїхала.
– Тільки що?
– Так, тільки що.
– З Харкова і без речей?
– Моє авто залишилось з того боку річки.
– А сюди як потрапили? Ченці перевезли?
– Ні, сама переплила.
Жінка і дід повернулись одночасно.
– Так вода ж кришана! – прошамкав дід.
Таня не відповіла, і вони знову втупились у дорогу.
– Заради чого ви так ризикували? – запитала жінка після тривалої мовчанки. – Отак у гості?
– Я шукаю одну людину, його звати Максим, прізвища не знаю, – відповіла Таня, дивлячись на конячий хвіст. – Знаю, що у нього є дочка Ольга і онук Роман.
– Максим? – перепитала жінка. – Він у Градні живе?
– У нього там дача.
– А скільки йому років?
