Коли повертається веселка - Анастасія Винник

– Тетянко, ви йдіть у ванну, а я приготую кави.

Таня швидко прийняла душ, розчесала перуку, одяглася і зайшла до кухні, де вже пахло кавою.

– Сідайте. – Оксана Прокопівна пригубила гарячий напій і поставила горня на тарілочку. – Я рада, що пам’ятаєте мене, що приїхали. Я півночі не спала, згадувала… – мовила вона. – Ох, життя-буття…

– Оксано Прокопівно. – Таня взяла горнятко. – Я хочу вас попросити, щоб ви нікому не розповідали, що я була тут.

– Ви могли б і не просити, я все розумію. Але Галя, вона все розкаже…

– Та до біса її, – перебила Таня вчительку.

– Ви зараз до Градна поїдете?

– Так.

– Тетянко, я… – Оксана Прокопівна опустила очі. – Я що хочу запитати… Вибачте, може, я помиляюсь, але мені здається, що ваша душа хворіє. Я зараз іду на утреню, може, підете зі мною? Ви давно в церкві були?

– Думаю, ще тоді, коли мене хрестили.

– А хрестик ваш є?

– Був колись у бабусі, а потім зник…

– Підемо разом? Бог милосердний, він вам допоможе, і ви з чистою душею поїдете далі.

– Бог милосердний? – із насмішкою в голосі запитала Таня. – Якби він був милосердним або якби взагалі був…

Оксана Прокопівна перехрестилась і боязко прошепотіла:

– Не кажіть так, він усе бачить і чує.

– Тоді він іще й жорстокий, а жорстоких я зневажаю.

Обличчя вчительки витягнулося:

– Не кажіть так, на все Божа воля. Ви не знаєте його планів.

– Не знаю? Ось що я вам скажу: не вірте вашому Богові, він злодій. Він просто кидає кості, кому і як жити, і байдуже йому, добрий ти, поганий чи злий. – Таня подивилась на годинник. – Мені час іти.

Оксана Прокопівна розтулила рот і закліпала очима.

– Тетянко, якщо хочете щось сказати, я вас вислухаю.

– Дякую, Оксано Прокопівно, але мені справді треба йти.

На якусь секунду Таня завагалась – у ній змагались два почуття: бажання довіритись живій людині, а не щоденнику, і необхідність негайно їхати.

– Є така народна мудрість: невимовлена таємниця – це смертельна хвороба… Можете мені довіритись, – запропонувала вчителька.

Її слова боляче стиснули серце.

– Вже надто пізно, – сказала Таня, підводячись з-за столу.

– Ви про що? – захвилювалась учителька.

– Мені час їхати.

– Ось, я зібрала вам у дорогу, – з розчаруванням сказала Оксана Прокопівна.

На підвіконні стояв одноразовий контейнер, три його відділення були заповнені бужениною, шматочками помідорів і млинцями. Поряд лежали два солодких сирки, плитка шоколаду, яблуко, одноразові виделка і ложка, серветки і пакетик із зубочистками.

– Дарма ви, я б могла все собі купити.

Оксана Прокопівна усміхнулась:

– Ви заїдете по дорозі назад?

– Не знаю.

– Тоді зателефонуйте мені, коли повернетесь додому.

Таня дістала свій мобільний:

– Продиктуйте номер.

Виходячи з дверей, вона зупинилась.

– Оксано Прокопівно, вибачте, я не хотіла вас образити. – Таня змовкла, намагаючись знайти потрібні слова. – Ви чудова, все відчуваєте без слів. Так, у мені живе біль, який ніколи не зникне, але поділитись ним неможливо. Вибачте мені.

– Усе добре. І я маю надію, що ми ще побачимось. Ви хороша людина, хоч і не вірите в Бога.

Навколо було порожньо. Десь поряд гавкало цуценя. Таня роззирнулась довкола, але нікого не побачила. Вона витягнула із сумки ключі від автомобіля і поглянула вгору – у квартирі вітчима було відчинене вікно.

На капоті темніли сліди від котячих лап, під двірником стирчала кольорова реклама. Таня зім’яла папір і кинула на землю.

Коли вона прищепляла ремінь безпеки, побачила худорлявого і блідого чоловіка років тридцяти з маленьким собакою на повідку. Спираючись на палицю, він підняв зім’яту рекламу і, кульгаючи, попрямував до смітника. Вона вийшла з авто.

– Ти двірник?

Кульгавий зупинився.

– Я тебе питаю! Ти – двірник?

Весело гавкаючи, песик побіг до Тані, але кульгавий притримав повідець.

– Доброго ранку, – сказав він, кидаючи папірець до смітника.

– Учити мене зібрався? – І хвиля гніву, спричинена соромом, накрила Таню.

– Та ні, що ви, я тільки прибрав сміття.

Раптом їхні погляди зустрілись – і гнів розбився на друзки, залишивши в Таниній душі гірку піну.

Ну чому місто дитинства викликає в ній таку злість? Здавалось, що повітря було отруєне ненавистю до людей, добра, усього людського. Чому лише за секунду воно розбудило в ній звіра, що був готовий кинутись у бійку? Вона проклинала себе – вона зовсім не хотіла когось образити.

Чоловік усміхнувся:

– Ви не