Учитель - Шарлотта Бронте
Коли урок закінчивсь, я скористався сум’яттям перерви, щоб підійти до мадемуазель Анрі; вона стояла коло вікна і відсахнулася, коли я наблизився; подумала, що хочу визирнути з вікна, й навіть помислити не могла, що я прагну заговорити з нею. Взявши зошит з її рук та перегортаючи його, я поцікавився:
— Чи брали ви уроки англійської раніше?
— Ні, сер.
— Ні? Але читаєте добре — ви були в Англії?
— О, ні! — вигукнула вона із запалом.
— Може, ви працювали в англійській сім’ї?
У відповідь знову почув «ні». І тут мої очі, зупинившись на обкладинці її зошита, прочитали: Френсіс Еванс Анрі.
— Це ваше ім’я?
— Так, сер.
Мій маленький допит обірвався; позаду себе я почув легенький шелест — за моєю спиною стояла директриса, вдаючи, ніби вивчає обриси парти.
— Mademoiselle, — мовила вона, звертаючись до вчительки. — Чи не будете ви такі ласкаві й не вийдете у коридор, поки юні леді зберуть свої речі; спробуйте підтримувати там хоч якийсь порядок!
Мадемуазель Анрі скорилася.
— Яка чудова погода! — весело зауважила директриса, намагаючись також визирнути з вікна; я погодився з нею і відступив.
— То що ви думаєте про нову ученицю, monsieur? — провадила вона далі, йдучи за мною слідом. — Чи зможе вона досягти успіхів у вивченні англійської мови?
— Поки що мені важко судити. У неї непогана вимова, але щодо рівня її знань я ще не можу висловитись…
— А як стосовно її природних здібностей? Щодо цього я маю сумніви: чи не можете ви їх розвіяти, підтвердивши хоча б середні здібності?
— Не бачу причин сумніватися в її здібностях, mademoiselle, але я справді надто мало її знаю і не мав змоги оцінити їх. Бажаю вам доброго дня!
Але вона й далі домагалася свого:
— Поспостерігайте за нею, monsieur, і скажіть, що ви про це думаєте; я набагато більше довіряю вашій думці, ніж своїй — жінки не можуть судити про це так, як чоловіки; але — вибачте за настирливість, monsieur, — природно, що я цікавлюсь цією бідною дівчиною (раuvre petite)[157]: по суті, в неї нема жодних родичів, і вона може покладатися лише на себе; знання — її єдине багатство; її теперішнє становище таке саме, яким колись було моє — або майже таке; тому цілком зрозуміло, що я симпатизую їй, і коли бачу, що вона часом ледве ладнає з ученицями, то дуже засмучуюсь. Не сумніваюся, що вона дуже старається, і наміри у неї найкращі, але, месьє, їй бракує такту і твердості. Я вже говорила з нею про це, однак боюся, що недостатньо чітко висловлювалась, а вона ніяк не хоче мене зрозуміти. Можливо, час від часу ви зможете їй щось порадити — до чоловіків прислухаються охочіше, ніж до жінок, і ви висловлюєте свої думки набагато логічніше, ніж ми; а ви, monsieur, умієте змусити учнів слухатися вас; ваші поради будуть їй дуже корисними: навіть якщо вона непокірна і вперта (сподіваюся, що вона не така), то й тоді не відмовиться вислухати вас; стосовно мене, то на кожному вашому уроці я вчусь, як слід поводитися з ученицями. Інші вчителі — постійне джерело мого неспокою; вони не можуть змусити юних леді поважати себе і приборкати недоречну веселість, настільки притаманну молодим; вам же, monsieur, я повністю довіряю: спробуйте настановити наше бідне дитя так, щоб вона могла контролювати легковажних та веселих брабанточок. Але, monsieur, хочу вас попередити — не зачіпайте її amour-propre,[158] аби не ранити її. Мушу визнати, що вона надзвичайно — я б навіть сказала безглуздо — вразлива. Боюся, що, сама того не бажаючи, я торкнулась її слабкого місця, і вона не може мені цього пробачити.
Упродовж більшої частини цієї палкої промови моя правиця лежала на ручці дверей; тепер я повернув її, щоб вийти.
— Au revoir, mademoiselle, — сказав і втік, помітивши, що потік слів директриси не вичерпується.
Вона подивилася мені вслід; воліла б мене затримати. Відтоді, відколи я почав поводитися з нею суворо й байдуже, її ставлення до мене змінилося; вона мало не запобігала переді мною, постійно шукала в мене підтримки і набридала численними й нав’язливими знаками уваги. А таке плазування породжує деспотизм. Замість того, щоб пом’якшити моє серце, це рабське схилення тільки загартувало усе суворе й жорстоке в ньому. Коли вона колувала навколо мене, я перетворювався на кам’яний стовп; її лестощі викликали в мене презирство, а похвали робили стриманим. Інколи я дивувався, навіщо вона так прагне завоювати мене в той час, як вигідніший для неї Пеле вже в її тенетах; вона знала, що мені відома її таємниця, бо я без вагань сказав їй про це. Але оскільки їй притаманно було сумніватися щодо таких одвічних понять, як скромність, приязнь чи безкорисливість та недооцінювати їх цінність і розглядати ці якості радше як недоліки характеру — то вона схильна була вважати гордість, твердість та себелюбність ознаками сили. Ладна була розтоптати сором’язливість і схилитися перед презирством, із прихованою зневагою ставилася до ніжності й з безкінечною дбайливістю готова була улещувати байдужність. Доброта, відданість і натхнення викликали у неї антипатію; мала слабкість до лицемірства й корисливості — в її очах це була справжня мудрість; до моральної та фізичної слабкості, розумової і тілесної неповноцінності ставилася поблажливо — бо то ті контрастні риси, які можна було використати собі на користь — як протиставлення власним достоїнствам. Перед насильством, несправедливістю і тиранією схиляла голову — це були її природні хазяї, і вона не мала причин їх ненавидіти або опиратись їм; обурення, яке вони викликають в інших, було невідоме їй. У результаті нещирі себелюбці називали її мудрою, вульгарні та зіпсуті вважали милосердною; нахабні й нечесні охрестили люб’язною; а чесні та добросердні спочатку вірили їй і приймали за свою, але щойно позолота удаваності облітала, — проступав справжній матеріал, тобто її істинне обличчя, і його відштовхували як підробку.
Глава XVI
Упродовж наступних двох тижнів я бачив Френсіс Еванс Анрі достатньо часто, щоб скласти чіткіше уявлення про її характер. Зокрема, виявив, що вона мала принаймні дві добре розвинені якості, а саме наполегливість та почуття обов’язку, і з’ясував також, що вона здібна до навчання та спроможна впоратися з труднощами. Напочатку я запропонував
