Учитель - Шарлотта Бронте

на гладко мощених, тінистих бульварах, у зеленому сонячному парку, куди вона часто йде, одягнена в премилу сукню, яка їй дуже личить, із граційно накинутим на плечі шарфом, у крихітному капелюшку, що ледь закриває кучері, а червона троянда на крисах додає нового відтінку трояндовій рожевості її щік; лице й очі, підсвічені усмішкою, здаються такими ж мінливими, як промінь сонця в святковий день, але сяють так само; не його обов’язок іти з нею поруч і слухати жваву балаканину, нести її парасольку — заледве більшу за широке зелене листя, вести на повідку її бленімського спанієля чи левретку. Ні: він зустрічає її в класній кімнаті, одягнену просто, з підручниками, розкладеними перед нею. Її поверхнева освіта чи природні схильності такі, що підручники видаються їй докучливими, й розгортає вона їх із відразою; однак учитель змушений «увіпхнути» в неї зміст усіх цих книжок; її розум противиться засвоєнню серйозної інформації; він відчуває огиду до цього і чинить усілякий опір; мадемуазель висловлює незадоволення: негарні зморшки порушують загальну гармонію обличчя, різкі жести псують витонченість манер, а вирази, що зриваються з вуст, сильно тхнуть рідною стороною і сповнені такої невикорінної вульгарності, що опоганюють милозвучність голосу. Коли ж характер її носійки спокійний, а розумові здібності мляві, нездоланна тупість протистоїть будь-яким спробам навчання. Там, де є хитрість, але бракує енергії, на арену виходять хитрощі й обман; учениця вигадує тисячу способів, щоб уникнути навчання, — словом, для вчителя дівоча краса і чари є лиш чимось на кшталт драпірування на гобелені — до нього гобелен постійно повернутий лише зворотним боком; але навіть коли вчитель бачить його гладку й акуратну лицьову сторону, то прекрасно знає, скільки вузликів, петель та довгих стібків це потребувало, і в нього вже нема бажання захоплюватись яскравими кольорами, виставленими на загальний огляд.　

Наші вподобання залежать від обставин. Художник надає перевагу гористій місцевості, бо вона живописна; інженер — рівній, бо так йому зручніше; гедоніст воліє «витончену жінку» — бо вона найбільше відповідає його смакам; світський молодий джентльмен — таку саму леді — вона з його кола; виснажений важкою працею, втомлений та, ймовірно, дратівливий учитель майже байдужий до краси, несприйнятливий до манер і граційності, й тішиться, переважно, розумовими якостями своїх учениць: старанність, прагнення до знань, природні здібності, слухняність, правдивість, вдячність — ось принади, що манять погляд і здобувають повагу вчителя. Він прагне цього, але рідко знаходить, та якщо цілком випадково і знайде, то воліє залишити їх для себе назавжди, і якщо з ними доводиться розлучитися, він чується так, ніби безжальна рука забрала у нього єдину овечку. Отакий стан справ; тому мої читачі погодяться зі мною: нема нічого незвичайного або гідного винагороди в моїй чесній та поміркованій поведінці у пансіоні мадемуазель Ретер.

Перше, чим я зайнявся того дня, був розподіл серед учениць місць за підсумками місяця, на який дуже вплинув написаний напередодні твір. Список найкращих, традиційно, очолила Сільві — проста, спокійна маленька дівчина, яку я вже описав раніше як найліпшу, але найнегарнішу ученицю закладу; друге місце випало такій собі Леоні Ледрю. Мініатюрна, з гострими рисами обличчя і тонкою, мов пергамент, шкірою — кмітлива, але з хиткими моральними засадами, черства й байдужа — справжній тобі юрист; я не раз казав, що якби вона народилася хлопцем, то з неї вийшов би зразковий повірений — розумний та безпринципний. Далі йшла Елалі — гордовита красуня, Юнона школи, котру шість довгих років безперервного зубріння граматики англійської мови змусили, незважаючи на млявість розуму, чисто механічно засвоїти більшість правил. Ані усмішки, ні слідів радості чи задоволення не проступило на пасивному личку майбутньої черниці, коли вона почула своє ім’я серед перших у списку. Цей абсолютний спокій на обличчі бідної дівчини мене завжди засмучував, і тому моєю звичкою стало якомога рідше дивитися на Елалі та звертатися до неї; її повна покірність і старанна наполегливість могли б прихилити мене до неї — незважаючи на граничну некрасивість її рис, непропорційність фігури, майже повну відсутність у них будь-яких проявів життя — якби я не знав, що кожне лагідне слово, кожний дружній жест вона передасть своєму духівникові, а вже він їх перекрутить або неправильно витлумачить. Одного разу, на знак схвалення, я поклав їй руку на голову, очікуючи, що Сільві всміхнеться; її тьмяні очі на мить зблиснули, однак вона раптово сахнулася від мене: я ж бо був чоловіком і єретиком, а вона — бідне дитя! — відданою католичкою: отак чотири стіни відділяли її розум від мого. Нахабна самовдоволена посмішка й важкий тріумфуючий погляд — так висловила задоволення Леоні. Елалі мала похмурий вигляд заздрісниці — вона хотіла бути першою. Ортанс і Кароліна обмінялися зухвалими гримасами, почувши свої імена десь наприкінці списку: клеймо розумової неповноцінності вони не вважали ганьбою; свої надії на майбутнє пов’язували винятково з особистою привабливістю.

Покінчивши з цим, я приступив до уроку. Під час короткої перерви, поки учениці лініювали зошити, мої очі, бездіяльно блукаючи з парти на парту, вперше помітили, що найдальшу лаву в найдальшому кінці класу — зазвичай порожню — знову зайняла нова учениця, мадемуазель Анрі, яку так настійливо рекомендувала мені напередодні директриса. Сьогодні я був ув окулярах, тому мені ні до чого було гадати — з першого погляду впізнав її. Вона була молодою, але якби мене попросили сказати, скільки їй років, то я б не знав, що відповісти; її тендітна фігурка могла належати сімнадцятилітній, але стурбований вираз заклопотаного обличчя міг свідчити про те, що вона старша. Одягнена була, як усі учениці — в темну вовняну сукню з білим комірцем; риси обличчя не нагадували нікого в класі — вони були гостріші та чіткіші, хоча й неправильні. Форму голови мадемуазель Анрі мала також інакшу — верхня частина значно розвиненіша, ніж нижня. Я з першого погляду зрозумів, що вона не бельгійка: колір обличчя, його риси та вираз, її фігура — все відрізнялося; вочевидь, вона належала до іншої нації — нації, менш схильної до повноти й повнокровної; не такої жвавої, приземленої та бездумної. Коли я вперше поглянув на неї, вона сиділа, не піднімаючи погляду й підперши рукою підборіддя, та не змінила пози, аж поки я не розпочав урок. Жодна з учениць-бельгійок не змогла б сидіти нерухомо так довго — тим більше в задумі. Однак, підмітивши, що її зовнішність незвичайна й не нагадує фламандську, я більше нічого не міг би до цього додати: не в змозі вихваляти її красу, бо дівчина не