Учитель - Шарлотта Бронте
І не був розчарований, бо вона сиділа в класі впродовж усього мого уроку, й часто поглядала на мене мало не з любов’ю. О четвертій годині вийшла з класу разом зі мною, стурбовано розпитуючи про здоров’я і м’яко насваривши за те, що я надто, голосно говорив на уроці й перевтомивсь. Зупинившись біля скляних дверей у сад, я слухав її докори; двері були відчинені, день чудовий, і, поки я вислуховував м’які дорікання, то поглянув на сонце та квіти й відчув, що дуже щасливий. Денні, тобто ті, котрі приходили в пансіонат, учениці висипали з класів у коридор.
— Може, вийдете на хвилину в сад, поки вони пройдуть? — запитала вона.
Я мовчки зійшов сходами, але потім обернувсь і запитав:
— Ви підете зі мною?
Ще за хвилю директриса і я вже прогулювалися пліч-о-пліч алеєю, облямованою фруктовими деревами, які саме розквітли, прикрасивши цвітом ніжне зелене листя. Небо було блакитним, повітря нерухомим; травневий день — наповненим свіжістю й пахощами. Щойно із задушливого класу, оточений листям та квітами, з приємною, усміхненою, привітною жінкою поруч — то що я відчував? О, мені можна було позаздрити! Здавалося, що справдились усі романтичні видіння, які малювала уява, коли я силкувався розгледіти цей сад крізь забите дошками вікно. Коли за вигином алеї будівля пансіону зникла з очей, а старі кущі ще й закрили будинок месьє Пеле, й ми виявилися миттєво заслоненими від інших будинків, які амфітеатром оточували нашу зелену схованку, я, подавши руку мадемуазель Ретер, підвів її до садової лавки під кущами бузку. Вона сіла; я примостився поруч. Ретер продовжувала говорити з невимушеністю, що породжує таку саму невимушеність у відповідь і, слухаючи її, я раптом збагнув, що перебуваю за крок до того, аби закохатися в неї. Дзвони — і в месьє Пеле, і в її пансіоні — провістили час вечері; ми змушені були розстатися. Коли вона підвелась, я ще на мить затримав її.
— Мені хочеться дещо отримати… — сказав.
— Що саме? — просто запитала Зораїда.
— Лише одну квітку.
— То зірвіть її: одну, дві чи двадцять — скільки забажаєте.
— Однієї буде достатньо: але зірвіть її ви — і дайте мені.
— Що за примха! — вигукнула вона. Але зіп’ялася навшпиньки і, зірвавши велику китицю бузку, граційно простягла мені. Я взяв її і пішов, щасливий цієї миті та з великими надіями.
Звісно ж, це був прегарний травневий день, і закінчився він чудовою, майже літньою ніччю, теплою та спокійною. Я це добре пам’ятаю, бо, сидячи того вечора у себе в кімнаті й перевіряючи учнівські роботи, чуючись дуже втомленим і трохи пригніченим від тісноти помешкання, відчинив так часто згадуване вікно: я переконав стару мадам Пеле зняти дошки з нього відразу після того, як зайняв посаду вчителя у pensionnat des demoiselles, оскільки тепер уже не було inconvenant[137] споглядати на спортивному майданчикові моїх учениць. Я присунув крісло до підвіконня, оперся на нього ліктями і висунувся з вікна: наді мною була глибока прозорість безхмарного нічного неба — чудове місячне сяйво пом’якшувало тремтливий блиск зірок; унизу лежав сад, невпізнанний від сріблястого блиску та довгих тіней, свіжий від роси; п’янкі пахощі струменіли від цвіту фруктових дерев — жодне листячко не рухалося, бо ніч була безвітряна. Моє вікно виходило на одну з доріжок саду мадемуазель Ретер, котра називалася l’allee defendue,[138] вона мала таку назву, бо пансіонеркам не дозволяли гуляти нею, адже вона пролягала надто близько від пансіону хлопців. Саме тут кущі бузку та рокитнику були найгустішими; цей куточок саду був найпотаємнішим; чагарі надійно укривали садову лавку — ту, на якій я не далі як сьогодні вдень сидів із молодою директрисою. Не варто казати, що коли я нахилився над решіткою й почав оглядати то садові доріжки й бордюри, то фасад будинку з численними вікнами, котрий білів серед листя, думки мої були поглинуті тільки мадемуазель Ретер. Я розмірковував, у якій частині будинку розміщена її кімната — і лише поодиноке світло, що проникало крізь persiennes одного croisee,[139] здавалося, підказувало це.
«Вона лягає пізно, — подумав я, — бо зараз уже близько опівночі. — Це чарівна маленька жінка, — продовжував я беззвучний монолог, — її образ залишає в пам’яті приємне враження. Знаю, що вона не є гарненькою; однак у ній відчувається гармонія, і це мені подобається: імпонують її каштанове волосся, блакитні очі, свіжість щік, білизна шиї. До того ж, я ціную її здібності — в мене завжди викликала відразу думка одружитися з лялькою або недалекою жінкою. Знаю, що гарненька лялька чи обмежена красуня чудово підійшли б для медового місяця, але коли пристрасть охолоне, як жахливо виявити на своєму плечі грудку воску чи шматок дерева; узріти в своїх обіймах якесь недоумкувате створіння й пам’ятати про те, що ти сам зробив її рівнею собі — ні, ні! — божеством! — і знати, що до кінця своїх днів маєш провести дні з особою, котра не розуміє, про що йдеться; не може збагнути, про що ти думаєш і яка не здатна навіть поспівчувати! А Зораїда Ретер, думав я, має такт, caractèrе,[140] здоровий глузд, розсудливість; чи є в неї серце? Яка мила й проста усмішка блукала на її губах, коли вона простягла мені китицю бузку! Я думав, вона хитра, лицемірна й корислива: часом мені здається, що так воно й є, але, можливо, те, що в її поведінці скидається на утаювання та хитрощі, насправді спроба м’якої натури подолати труднощі? А щодо корисливості — без сумніву, вона просто хоче прокласти собі шлях у житті — й хто її за це осудить? Якщо Ретер справді трохи безпринципна, то, можливо, це радше її біда, ніж вина? Вона була вихована католичкою; якби народилась англійкою й виховувалася
