Учитель - Шарлотта Бронте
«Життя само підкаже», — вирішив я й тепер, наткнувшись на нещирий погляд Пеле та побачивши його вкрадливу посмішку, подякував Всевишньому за те, що минулої ночі відчинив вікно і при світлі повного місяця прочитав усю правду на підступному лиці Пеле. Я майже відчував свою перевагу, бо його справжня натура була мені відома; хай би як він посміхався та лестив мені, тепер я бачив його душу, що проглядалася крізь посмішку, й за кожною улесливою фразою чув її справжній голос.
Але ж Зораїда Ретер? Звісно, її відступництво зачепило мене за живе; як довго мені слід утішати себе, щоби вгамувати цей пекучий біль? Та це виявилося непотрібним. Щойно нічна лихоманка минула, я почав шукати бальзам і для цієї рани, однак знайшов його не в Галааді,[145] а значно ближче — у собі. Здоровий глузд виявився найкращим лікарем: він почав доводити мені, що нагорода, за яку я боровся, не настільки цінна; мій розум твердив, що, можливо, фізично Зораїда мені б і підійшла, але наші душі не гармонують, і при поєднанні її розуму з моїм неминуче виникли б розбіжності. Здоровий глузд закликав мене не ремствувати й змусив радіти, що я не потрапив у пастку. Таке лікування пішло мені на користь, і я сповна відчув його цілющу силу, коли наступного ранку зустрівся з директрисою; це випробування нервів не викликало в мені ні дрожу, ні заїкання; воно дало мені змогу зустрітися з нею впевнено та з легкістю проминути її. Вона простягнула мені руку, однак я вдав, що не помітив цього. Привітала мене чарівною посмішкою, котра ковзнула променем світла по моєму серцю, проте не зачепила його. Я піднявся на підвищення; вона пішла за мною; її очі втупились у моє обличчя, вимагаючи від кожної його рисочки пояснень такої разючої зміни, ба навіть недбальства, в моїй поведінці.
«Тож я відгукнуся», — подумав я й відкрито зустрівши її погляд, відповів позирком, в якому не було ні поваги, ні любові, ні найменшої ніжності чи навіть ввічливості; найприскіпливіший аналіз не виявив би там нічого, крім зневаги, нахабства та іронії. Я змусив її витримати цей позирк і як слід відчути його; її спокійне обличчя не змінилося, хоча вона зашарілась і наблизилася до мене мов зачарована. Ступивши на підвищення, стала поруч зі мною; їй нічого було сказати. Я не бажав їй допомогли вийти з ніякового становища, натомість недбало гортав сторінки книжки.
— Сподіваюся, що сьогодні ви почуваєтеся цілком здоровим, — врешті спромоглася півголосом сказати вона.
— Я також, mademoiselle, надіюся, що ви не застудилися вчора, гуляючи так пізно в саду.
Вона була здогадлива, тому вмить зрозуміла мене; її обличчя трохи зблідло — ледь-ледь — але жоден м’яз на ньому не здригнувся; така ж незворушна та врівноважена, вона зійшла з підвищення, спокійно присіла на віддалі й почала в’язати гаманець. Я продовжував урок; це був урок композиції — тобто я диктував певні загальні запитання, на які учениці мали відповісти з пам’яті; книжками користуватися заборонено. Поки мадемуазель Елалі, Ортанс, Кароліна та решта пансіонерок обмізковували низку складних для розуміння запитань, які я їм запропонував, у мене було вільних півгодини, щоб поспостерігати за директрисою. Зелений гаманець в її руках швидко більшав; очі в’язальниці були прикуті до нього; поза, коли вона сиділа за два ярди від мене, залишалася стриманою; в усій її постаті були і пильність, і спокій водночас — рідкісне поєднання! Дивлячись на неї, мені знову довелось, як і багато разів перед тим, віддати належне її здоровому глуздові та мимохіть захопитись її самовладанням. Вона відчула, що поваги до неї я більше не маю; зауважила також презирство й холод у моїх очах: для тієї, котра так палко прагнула схвалення всіх і загального захоплення собою, подібне відкриття стало, напевне, болючим. Я помітив це з миттєвої блідості її щік, які нечасто змінювали колір: але ж як швидко вона оволоділа собою! З якою гідністю тепер сиділа — майже поруч зі мною, — підтримана своєю здоровою та непохитною розсудливістю; жодного трепету в губах — особливо верхній, тонкій і різко окресленій; жодних ознак легкодухого сорому на суворому чолі!
«Там, за тим чолом, метал, — сказав я собі, дивлячись на неї. — Якби там була ще й пристрасть — вогонь, котрий розтопив би метал — отоді я б міг її полюбити.»
Раптом збагнув, що вона усвідомлює те, що я за нею спостерігаю, хоча не поворухнулася й хитро не підняла повік — лише поглянула крізь спиці на свою маленьку ніжку, що нишком виглянула з-під м’яких складок пурпурової сукні з мериносової вовни; потім її очі знову звернулися до споглядання власної руки кольору слонової кістки з гранатовим перснем на вказівному пальці й оглянули легкі рюші на зап’ясті; ледь помітним рухом вона повернула голову; каштанові кучері її при цьому граційно сколихнулися. За цими ледь помітними ознаками я вгадав її сердечне бажання, її хитрий задум знову затіяти гру, яку програла. Невеличкий інцидент дав їй змогу знову заговорити зі мною.
Поки в класі панувала тиша — тиша, яку порушувало лише шелестіння зошитів та скрипіння пер — стулки складчастих дверей прочинились і на порозі постала ще одна учениця, котра, зробивши квапливий реверанс, із тривожним виразом обличчя, викликаним, мабуть, тим, що вона запізнилася, поспішно зайняла вільне місце коло виходу. Вже сівши, все з тією ж поквапністю та зніяковінням почала витягати з робочого кошика книжки, і поки я чекав, щоб вона підняла очі аби я міг побачити, хто це — через короткозорість мені не вдалося відразу її впізнати — мадемуазель Ретер, полишивши своє місце, підійшла до мого столу.
— Monsieur Крі-і-мсворте, — прошепотіла вона, бо коли у класах було тихо, директриса завжди рухалася нечутно і розмовляла півголосом, дотримуючись прийнятих у пансіоні правил. — Monsieur Крі-і-мсворте, ця молода особа, котра щойно увійшла, хоче разом з усіма бути присутньою на ваших уроках англійської; вона не учениця; в деякому сенсі
