Учитель - Шарлотта Бронте
Варто було б спробувати такий експеримент: завтра я відновлю свої спостереження. Мадемуазель Ретер знає, що я її вивчаю — і яка ж вона спокійна під моїм допитливим поглядом! Здається, це її більше радує, ніж дратує.
Але тут у мій монолог вплелася музична фраза, і мій внутрішній голос на певний час замовк. Грали на мисливському розі, до того ж, доволі майстерно — думаю, десь у парку або на площі де Руайаль. Таким приємним був мотив, так підкоряв у цей час доби — в безгомінні, під покровом місячного сяйва — що я полишив філософствування, аби повністю віддатися музиці. Звуки віддалялися; вони звучали все глухіше і врешті затихли; мій слух приготувався знову насолоджуватися повною тишею ночі. Але ні — що то за гомін, який звучав приглушено, однак усе наближався, порушуючи цілковиту безмовність? Розмовляли двоє — так, якийсь придушений, однак виразний голос щось говорив якраз під моїм вікном, другий йому вторив; перший голос належав чоловікові; інший був жіночий; обидва співрозмовники повільно прогулювалися алеєю. Їхні фігури спочатку були в тіні, тож я міг розрізнити лише нечіткі обриси кожного з них, але місячний промінь наздогнав їх на виступі стіни — коли вони були вже зовсім поруч зі мною — і висвітлив цілком недвозначно мадемуазель Зораіду Ретер пліч-о-пліч, рука об руку (я вже забув, об яку) з моїм директором, повірником і радником, месьє Франсуа Пеле. Він саме запитав:
— A quand done lejour des noces, ma bien aimee?[141]
І мадемуазель Ретeр відповіла:
— Mais, Franqois, tu sais bien q’il me serait impossible de me marier avant les vacances.[142]
— Червень, липень, серпень — цілих три місяці! — вигукнув директор. — Як можу я так довго чекати? Я — котрий готовий уже сьогодні вмерти тут, коло твоїх ніг, від нетерпіння!
— О, якщо ти помреш, то все вирішиться без зайвих клопотів з нотаріусами та контрактами — мені доведеться лише замовити не дуже закриту жалобну сукню, яка буде готова набагато швидше, ніж весільна.
— Жорстокосерда Зораідо! Ти висміюєш страждання того, хто любить тебе так самовіддано: мої муки для тебе забава; ти без вагань підвішуєш мою душу на дибу ревнощів, бо ж — навіть не заперечуй це — я впевнений, що ти заохочувала цього хлопчака Крімсворта: він не наважився б закохатись у тебе, якби ти не дала йому надію.
— Що таке кажеш, Франсуа? Ти вважаєш, що Крімсворт закохавсь у мене?
— По вуха.
— Це він тобі таке сказав?
— Ні, але це написано в нього на обличчі: він червоніє кожного разу, коли чує твоє ім’я.
Ці слова викликали у мадемуазель Ретер кокетливий задоволений смішок (вони, між іншим, не були правдою — я не зайшов аж так далеко).
Месьє Пеле продовжував допитуватись, як вона збирається повестися зі мною, чітко даючи їй зрозуміти — причому не вельми галантно — що безглуздо брати в чоловіки такого blanc-bec,[143] оскільки вона принаймні на десять років старша за мене (значить їй тридцять два? Ніколи б не подумав!). Я почув, що вона відмовляється давати будь-які пояснення з цього приводу, однак він наполягав на конкретній відповіді.
— Франсуа, — промовила вона, — ви просто ревнуєте, — і засміялась, усвідомивши, що таке кокетство йде врозріз з обраною манерою благопристойної гідності; тому продовжувала вдавано скромно:
— Справді ж бо, милий Франсуа, не заперечуватиму, що цей молодий англієць пробував здобути мою прихильність, але, будучи далекою від того, щоб заохочувати його, я завжди ставилася до нього стримано — наскільки це можна було поєднати із ввічливістю — й оскільки я з тобою заручена, не могла давати марних надій іншому; повір же мені, любий друже.
На це Пеле пробурмотів щось недовірливе — принаймні, я міг зробити такий висновок з її відповіді.
— Та це ж безумство! Як би я могла віддати перевагу якомусь іноземцеві перед тобою! Крім того — я говорю це не для того, щоб потішити твоє марнославство — Крімсворт не витримує жодного порівняння з тобою — ні в розумовому, ні у фізичному плані; він негарний; дехто б назвав його вихованим та інтелігентним, але на мою думку…
Кінцівка речення загубилася десь удалині, оскільки пара піднялася з лавки, на якій сиділа, і пішла геть. Я чекав на їхнє повернення, однак звук дверей сповістив, що вони зайшли в будинок; я прислухавсь, але далі все було тихо; я дослуховувався більше години й нарешті почув, як месьє Пеле увійшов у дім і піднявся сходами в свою кімнату. Поглянувши ще раз на будинок у саду, я помітив, що самотнє світло у вікні згасло — й так само згасла моя віра в любов і дружбу. Я пішов спати, але збудження та лихоманка палали у моїх венах, не даючи заснути тієї ночі.
Глава XIII
Наступного дня на світанку я встав, одягнувся й півгодини стояв, спершись ліктями на комод: розмірковував, як мені відновити душевну рівновагу, підірвану безсонною ніччю — й оскільки не мав наміру влаштовувати месьє Пеле сцену, попрікаючи віроломством, кидаючи виклик чи вдаючись до інших подібних заходів — то нарешті зупинився на корисному: в ранковій прохолоді прогулятися до недалекої купальні, щоб підбадьоритися й освіжитись у холодній воді. Лікування дало бажаний ефект. Я повернувсяь о сьомій спокійний та підбадьорений і за сніданком був спроможний привітати месьє Пеле стримано й незворушно; і навіть його сердечно простягнута рука та втішне звертання «mon fils»,[144] вимовлене ласкавим тоном, з яким monsieur звик, особливо останнім часом, звертатися до мене, не змусили мене виказати ті почуття, які, навіть придушені, все ще нуртували в мені. Не те, щоб я леліяв помсту — ні; але почуття образи і зради тліли в мені як тріски, густо присипані вугіллям. Бог свідок, від природи я не мстивий і не зміг би зашкодити іншій людині лише тому, що більше не довіряю їй чи вона мені не подобається; але ні мій розум, ані почуття не здатні так легко забути образу: це лише враження нагадують хибкі піски — їх швидко отримуєш, і вони відразу стираються. Переконавшись лише раз, що характер мого друга несумісний з моїм, і пересвідчившись, що він має невиправні вади,
