Учитель - Шарлотта Бронте
Мадемуазель Ретер підняла на мене очі, й у її погляді були наївність, лагідність і благання.
— Звісно, — відповів я коротко й майже різко.
— Ще одне слово, — м’яко промовила вона. — Мадемуазель Анрі не отримала належної освіти; можливо, її природні дані також не найкращі, але смію вас запевнити, що прагнення її найкращі, й характер у неї чудовий. Сподіваюся, що monsieur буде до неї поблажливий на початках і не демонструватиме її непідготовленість та неминучі промахи перед юними леді, які в певному сенсі є її ученицями. Чи зрозумів Monsieur Крі-і-мсворт мій натяк?
Я кивнув. Із м’якою щирістю вона продовжувала:
— Вибачте мені, monsieur, якщо насмілюся додати: те, що я щойно сказала, дуже важливе для бідної дівчини; вона вже мала певні труднощі з цими юними створіннями, намагаючись завоювати у них авторитет, і якщо ці складнощі лише поглибляться через її певну некомпетентність, вона може втратити посаду в моєму закладі, що буде для неї надто болісно й про що я дуже шкодуватиму, адже вона не може дозволити собі позбутися прибутків, які отримує, працюючи тут.
Мадемуазель Ретер була максимально тактовною, але такт сам собою, не підкріплений щирістю, втрачає суть; отак трапилось і в цьому випадку — чим більше вона говорила про необхідність бути поблажливим до учениці-вчительки, тим нетерплячішим я ставав. Чітко зрозумів, що хоча її відкрито заявленим мотивом було бажання допомогти доброчесній, хоча й тупуватій мадемуазель Анрі, справжньою метою було переконати мене в своїй шляхетній доброті та ніжній турботливості; тож, знову поспішно кивнувши їй, я ухилився від подальших її просторікувань, раптово й різко попросивши учениць здати роботи і, зійшовши з підвищення, пішов їх збирати. Проходячи повз ученицю-вчительку, сказав їй:
— Ви прийшли сьогодні надто пізно, щоб отримати повноцінний урок; наступного разу будьте пунктуальнішою.
Перебуваючи у неї за спиною, не міг спостерегти, яке враження справили на неї мої не надто ввічливі слова. Можливо, якби я стояв перед нею, то взагалі не звернув би уваги на її лице; тепер помітив, що вона негайно почала складати підручники в робочий кошик, і коли я повернувся до свого стола із зібраними зошитами, то почув, як складчасті двері відчинились і знову зачинилися; піднявши погляд, зауважив, що її місце порожнє.
Я подумав: «Вона вважатиме свій перший урок з англійської невдалим», — і почав розмірковувати, чи справді вона розсердилася, чи через власну тупість сприйняла мої слова надто буквально і чи, зрештою, мій роздратований тон не поранив її почуттів. Останній довід я відкинув майже відразу, бо, відколи приїхав у Бельгію, ще не бачив на жодному обличчі чутливості, тому почав вважати цю якість майже міфічною. Якщо вона й була написана на лиці учениці-вчительки, я цього не побачив, бо її поспішна втеча не дала мені часу це з’ясувати. Я вже й раніше кілька разів мельком бачив її (про що вже згадував), але так і не спромігся роздивитися її обличчя чи фігуру, а тому мав лише нечітке уявлення про зовнішність. Щойно закінчив збирати зошити, як пробило четверту. Зі звичною готовністю коритися цьому сигналові я схопив капелюха і полишив приміщення.
Глава XIV
Я залишав пансіон мадемуазель Ретер не менш пунктуально, ніж приходив туди. Наступного дня прибув у її заклад за п’ять хвилин до другої і ще до того, як відчинив двері пансіону, почув швидкий безладний гул, який попереджав про те, що priere di midi[146] ще не закінчилася. Тож почекав завершення; було б нешанобливо порушити її своєю єретичною присутністю. Але як же проповідник поспішав і ковтав слова! Ніколи в житті я не чув, щоб хтось так поквапно — ніби працював паровий двигун — говорив:
«Notre Pere qui êtes аn ciel»[147] пролунало, мов постріл; потім пішло звертання до Діви Марії: «Vierge céleste, reine des anges, maison d’or, tout d’ivoire»,[148] і далі — звернення до святого того дня; тоді всі присутні знову сіли і урочистий (?)[149] — обряд завершивсь. Я увійшов, ривком відчинивши двері, й стрімко пройшов уперед, як ходив тепер завжди, бо підмітив: якщо увійти впевнено та підкреслено рішуче піднятися на estrade — то тиша в класі запановує відразу. Складчасті двері, що відділяли два класи, розчинені для спільної молитви, вмить зачинилися; класна дама з робочим кошиком у руках сіла на своє місце; учениці безмовно застигли з ручками та книжками перед собою; три красуні попереду, впокорені моєю холодністю, сиділи прямо, спокійно склавши руки на колінах; вони перестали хихотіти та перешіптуватись і більше в моїй присутності не насмілювалися зухвало розмовляти; тепер вони говорили зі мною лише очима — єдиним органом, за допомогою якого були все ще здатні продемонструвати нахабство та кокетство. Якби хоч коли-небудь приязнь, доброту, скромність чи справжній талант використовували ці блискучі очі для того, щоб передати свої якості — думаю, що тоді я міг би час від часу палко їх заохочувати; а так змушений був знаходити задоволення в тому, щоби відповідати на їхні марнославні погляди своїм позирком — стоїчним. Хоча мої учениці в своїй масі були юними, гарними та здібними, можу відверто сказати, що я завжди ставився до них як строгий, але справедливий опікун. Якщо в когось виникнуть сумніви у точності цих тверджень і хтось дійде висновку, що від мене потрібно більше самозречення й самовладання — як у Сципіонів,[150] чого він у мені не бачить — то нехай візьме до уваги такі обставини, які хоча й применшують мої заслуги, та підтверджують мою правдивість.
Чи знаєш ти, о недовірливий читачу, що вчитель завжди перебуває у дещо іншому становищі стосовно гарненької, безтурботної та, ймовірно, недосвідченої дівчини, ніж її кавалер на балу чи gallant[151] на promenade?[152] Наставник зустрічається зі своєю ученицею не для того, щоб милуватись її атласним чи мусліновим вбранням; напаханим і закрученим у локони волоссям; оголеною шиєю, ледь прикритою легким мереживом; округлими білими руками, прикрашеними браслетами — та захоплюватися ніжками, взутими для танцю. Не його справа запрошувати її до вальсу, засипати компліментами, підсилюючи красу рум’янцем вдячного марнославства. Він не зустрічає її
