Учитель - Шарлотта Бронте
Нема потреби продовжувати цитувати далі — все завдання було виконане в такому самому стилі. Там були орфографічні помилки, іншомовні звороти, неправильно побудовані речення, неточно вжиті дієслова; увесь переказ складався з простих та примітивних речень, стиль потребував доопрацювання, і йому бракувало благородства — але нічого подібного я не бачив за весь час вчителювання. Мадемуазель вдалося передати атмосферу халупи й описати двох селян та короля без корони; вона змалювала зимовий ліс, переказала давні англосаксонські легенди про привидів, зобразила мужність Альфреда у лиху годину; згадала про його християнське виховання і показала, що він, із глибокою язичеською вірою, притаманною для тих примітивних часів, надіявся на біблійного Єгову та його допомогу в боротьбі проти міфічного Фатуму. І це все вона зробила без будь-якої моєї допомоги: я лише запропонував тему, але ні слова не сказав про те, як її розвинути.
«Я знайду можливість поговорити з нею, — сказав я сам собі, згортаючи завдання в трубку, — і з’ясую, що ще англійського вона має в собі, крім імені Френсіс Еванс; вона не новачок стосовно мови — це очевидно, однак казала мені, що ніколи не була в Англії, не брала уроків англійської та не жила в англійській сім’ї.»
Протягом усього наступного уроку я аналізував інші devoirs, помірно хвалячи та гудячи їх, як це й роблю зазвичай, бо потреби в різкому осуді не було, як не було й необхідності у вихвалянні. Нічого не сказав про роботу мадемуазель Анрі й, начепивши окуляри на носа, намагався прочитати на її обличчі, що вона думає з цього приводу. Хотів з’ясувати, чи усвідомлює вона сама свій талант.
«Якщо Анрі вважає, що виконала завдання талановито, то тепер буде ображена неувагою», — подумав я. Втім, її обличчя було, як завжди, серйозним і майже сумним, а очі, як і всякчас, прикуті до cahier,[162] що лежав перед нею; але було в її позі ще щось — думаю, це очікування — і коли я врешті завершив короткий огляд останнього devoir, відклав його, потер руки та попросив усіх дістати підручники граматики — вираз її обличчя ледь вловимо змінився, ніби вона втратила слабку надію на приємне хвилювання; чекала на обговорення чогось, у чому була зацікавлена, але обговорення не відбулось, і її сподівання на короткий час не справдилися, тому порожнечу відразу ж заповнила уважність, й уже за мить її дух, що занепав, відновився. Та все ж упродовж усього уроку я радше відчував, аніж бачив, що в неї відібрали надію, і якщо вона й не показувала свого болю, то лише тому, що нізащо цього не викаже.
О четвертій годині, коли пролунав дзвін і в класній кімнаті відразу ж зашуміли, я, замість того, щоб узяти капелюха та зійти з підвищення, ще трохи посидів за столом. Поглянувши на Френсіс, помітив, що вона складає книжки у робочий кошик і закриває його; потім підняла голову, і, зустрівши мій погляд, зробила спокійний, ввічливий реверанс, ніби бажаючи доброго дня, та повернулася, щоб іти геть.
— Підійдіть-но, будь ласка, сюди, — сказав я, одночасно роблячи жест рукою.
Вона завагалася, бо не могла почути моїх слів у галасі, що панував тепер в обох відділеннях класу; я повторив жест; вона наблизилася до мене; не дійшовши кілька кроків до підвищення, сором’язливо зупинилася, не впевнена, чи правильно зрозуміла мої слова.
— Підніміться сюди, — промовив я рішуче. Це єдиний спосіб звертання до невпевнених у собі людей, які легко бентежаться; підтримуючи її трішки рукою, я врешті направив її туди, де й хотів бачити — себто між своїм столом та вікном, де дівчину не потривожила б метушня другого відділення і де ніхто не міг би підслуховувати у неї за спиною.
— Сідайте, — провадив я далі, підставляючи їй низький табурет і змусивши сісти. Я знав, що те, що збираюся зробити, вважається дуже дивним, але мені було цілковито байдуже. Френсіс також це знала, і, зважаючи на її схвильований та збуджений вигляд, я боявся, що їй було далеко не так байдуже. Витягнувши з кишені, я розгорнув та розвернув її devoir.
— Це ваше, я правильно розумію? — запитав, звертаючись до неї англійською, бо тепер усвідомлював, що вона може говорити цією мовою.
— Так, — відповіла вона чітко, а коли я розгорнув її завдання та розклав його на столі, прикривши рукою із затиснутим у ній олівцем, Френсіс нарешті порухалась, і я зауважив, що дівчина наче спалахнула; мовби крізь її пригнічений стан проглянуло, як крізь хмару, яскраве сонце.
— У роботі багато помилок, — зауважив я. — Вам потрібно буде кілька років наполегливого навчання, щоб писати англійською абсолютно правильно. А тепер погляньте: вкажу вам на найтипові помилки.
І я старанно пройшовся по її роботі, акцентуючи на кожній погрішності і пояснюючи, чому це помилка і як саме слід писати ті чи інші слова або вирази. У процесі такого розсудливого аналізу вона поступово заспокоїлась, і я продовжив:
— Що стосується змісту вашого devoir, мадемуазель Анрі, то він мене приємно здивував; я читав твір із задоволенням, тому що помітив у ньому добрі смак та уяву. Хоча хороша фантазія і не найкраща якість людського розуму, але ви непогано володієте нею: можливо, не в найвищому ступені, але краще, ніж більшість людей. Будьте сміливою, розвивайте ці якості, які вам дали Бог та природа, й, усвідомлюючи їх силу та рідкісність, знаходьте у них розраду в часи страждань та під гнітом несправедливості.
«Сила та рідкісність», — повторив я подумки, — можливо, це саме ті слова, бо, звівши очі, побачив, що набігла хмарка щезла із сонця; обличчя Анрі цілковито змінилось, і усмішка засяяла в очах — усмішка майже торжествуюча; вона ніби промовляла:
«Я рада, що врешті змусила вас розгледіти мою натуру; але вам не слід так ретельно добирати мову. Невже ви думаєте, що я цього про себе не знаю? Те, що ви говорите мені такими розумними словами, мені відомо з дитинства.»
Вона передала це так чітко, як тільки
