Учитель - Шарлотта Бронте
Вона замовкла — але не тому, що не змогла підібрати слів, а через те, що обережність шепнула їй: «Ти й так забагато сказала».
— Завершіть свою думку, — наполягав я.
— Окрім того, monsieur, хочу знову жити серед протестантів: вони чесніші, ніж католики; католицизм — це будівля з пористими стінами, порожнистою підлогою і несправжньою стелею; кожна кімната, monsieur, тут має вуха та очі, а який дім — такі і його мешканці: дуже зрадливі; всі вони вважають, що говорити неправду цілком прийнятно, а демонструвати дружбу, коли відчуваєш ненависть, у них називається ввічливістю.
— Усі? В них? — перепитав я. — Ви говорите про учениць — цілковитих ще дітей — недосвідчених, легковажних створінь, які поки що не навчилися відрізняти добро і зло?
— Зовсім ні, monsieur, діти найщиріші; в них ще не було часу стати дволичними: вони кажуть неправду, але роблять це незграбно, і видно, коли вони брешуть; але дорослі тут наскрізь фальшиві: обдурюють іноземців, обманюють одне одного…
Тут увійшла служниця:
— Mdle Henri — mdle Reuter vous prie de vouloir bien conduire la petite de Dorlodot chez elle; elle vous attend dans le cabinet de Rosalie la portiere — c’est que sa bonne n’est pas venue la chercher — voyez — vous.[177]
— Eh, bien! Est-ce que sa bonne — moi?[178] — перепитала мадемуазель Анрі; потім з посмішкою, гіркою та іронічною, яку я вже одного разу бачив, квапливо підвелась і вийшла.
Глава XVIII
Молода англо-швейцарка явно отримувала і задоволення, і користь від вивчення рідної мови своєї матері. Навчаючи її, я, звісно ж, не обмежувався тісними рамками шкільної програми; вивчення англійської мови поєднав із викладанням літератури. Склав Анрі список книг для читання; в неї була власна невеличка бібліотека англійської класики: одні книги їй залишила мати, інші були куплені на зароблені самостійно гроші. Я дав їй кілька творів сучасних англійських авторів; усе це вона жадібно прочитала і про кожну з книг складала мені письмовий звіт. Мадемуазель Анрі також дуже любила писати твори. Здавалося, що ця робота для неї як повітря, і невдовзі значно поліпшені композиції змусили мене відверто визнати, що ті її якості, які я спершу нарік смаком та уявою, слід назвати радше точністю суджень і творчою фантазією. Сказавши їй про це — як завше, сухо та скупо, я почав шукати на її обличчі ту сяючу й тріумфальну усмішку, яку викликала моя попередня хвалебна промова, але Френсіс лише зашарілась. Якщо вона й посміхнулася, то м’яко й несміливо, і замість того, щоб глянути на мене переможно, її очі затрималися на моїй руці, яка — через її плече — виводила олівцем якісь настанови на полях зошита.
— То ви раді, що я задоволений вашими успіхами в навчанні? — запитав я.
— Так, — сказала вона повільно, й рум’янець, що почав сходити, знову залив її щоки.
— Ви вважаєте, що я замало вас хвалю? — продовжував я, — і мої похвали занадто стримані?
Вона нічого не відповіла, виглядаючи, як на мене, дуже сумною. Я здогадувався, про що думає Френсіс, і дуже хотів би відповісти на її думки, якби вважав за доцільне. Вона не надто прагнула мого захоплення і не намагалася вразити мене; легка прив’язаність — дуже легка — давала їй втіхи більше, ніж змогли б подарувати всі похвали світу. Відчуваючи це, я ще трохи постояв у неї за спиною, продовжуючи писати на полях зошита. Ніяк не міг полишити це місце та своє заняття; щось мене утримувало; голова моя була так близько до її голови, а рука — зовсім поруч з її рукою; але поля зошита не безмежні — саме так, напевно, думала й директриса і скористалася нагодою, щоб пройти мимо нас та пересвідчитись, яким чином мені вдається так довго заповнювати їх. Я змушений був піти. Неприємне заняття — полишати те, що найбільш любе.
Унаслідок сидячої роботи Френсіс не стала блідою чи змарнілою; можливо, стимул, який одержував її мозок, урівноважував тілесну нерухомість. Дівчина справді змінилася: змінилась швидко і явно, до того ж на краще. Коли я вперше побачив Френсіс, вираз її обличчя був похмурий, а колір — безбарвний; вона мала такий вигляд, ніби її ніщо не радує і ніде у світі нема для неї джерела щастя; а тепер хмари полишили обличчя, звільнивши місце для надії і зацікавленості, й ці почуття, мов ясний ранок, зароджувалися на її лиці,— оживляючи те, що було похмурим, та надаючи фарб усьому безбарвному. Її очі, колір яких я не відразу зауважив, попервах тьмяні від стриманих сліз, притуманені постійним пригніченим настроєм, тепер засяяли, підсвічені променем сонця, що виходив із самого серця; він підсвітив райдужні оболонки її карих очей — очей великих, притінених довгими віями, із зіницями, що палали вогнем. Той худий та виснажений вигляд, якого тривога чи пригніченість часто надають вдумливим, тонким обличчям — у неї воно було радше продовгуватим, аніж круглим — тепер зник з її обличчя; чиста шкіра засяяла, й округлість, майже embonpoint,[179] пом’якшила різкі лінії рис. Фігура Френсіс також зазнала благотворних змін: стала округлішою, й оскільки гармонія її форм була довершеною, а зріст дівчини був приємно-середній, то не доводилося жалкувати (принаймні, я не жалкував), що їй не притаманна явна повнота, а її обриси все ще сухорляві, хоча й дуже компактні, елегантні, рухливі — тонка талія, витончені форми рук, зап’ясть, ніг та литок — усе це цілком відповідало моїм поняттям про симетрію, а легкість та свобода рухів збігалися з моїми уявленнями про граційність.
Отак змінившись та ніби прокинувшись до життя, мадемуазель Анрі почала завойовувати собі інше становище в школі; її розумові здібності, які проявлялися поступово, але неухильно, визнали навіть заздрісники, і коли молоді та здорові учениці побачили, що вона може весело всміхатися, безтурботно розмовляти, жваво рухатись, її почали сприймати як рівню за молодістю та здоров’ям і ставитися до неї як до своєї.
По правді, я спостерігав за цими змінами, як садівник за ростом рідкісної рослини, бо ж я сприяв їм так само, як садівник — вирощуванню своєї улюблениці. Мені зовсім неважко було збагнути, як найкраще розвивати свою ученицю, леліяти її спраглі почуття та витягти назовні ті прояви внутрішньої сили, яким відсутність сонця, посуха й пориви вітру досі не давали змоги нормально розвиватися. Моя постійна увага — доброта пильна, але безмовна —