Учитель - Шарлотта Бронте
— Так, спробую, — врешті про себе вирішила вона, і її блакитні очі зблиснули; вони не спалахнули — ніколи нічого схожого на полум’я не загорялося в них.
— Monsieur боїться сідати коло мене? — грайливо запитала мадемуазель Ретер.
— Не маю бажання посягати на місце месьє Пеле, — відповів я, бо виробив звичку говорити з нею прямо: ця звичка виникла в момент гніву і збереглася, бо я помітив: замість того, щоб ображати, такий тон її зачаровує.
Опустивши очі, вона прикрила їх повіками, тяжко зітхнула та сполохано повернулася — наче пташка, що б’ється в клітці й прагне полишити і клітку, і тюремника в пошуках пари й затишного гніздечка.
— То в чому ж полягає ваш урок? — коротко запитав я.
— А! — вигукнула вона, ніби опам’ятавшись, — ви такі молоді, щирі та безстрашні, такі талановиті й нетерпимі до поганих вчинків, так зневажаєте вульгарність, що вам слід дати урок; тож ось він: у цьому світі спритністю можна досягти набагато більше, ніж силою; але, можливо, ви знали це й раніше? Бо у вашому характері є не тільки сила, а й певна делікатність — а ще передбачливість укупі з гордістю?
— Продовжуйте, — мовив я і не міг стриматися від посмішки: лестощі були такими чарівними, так мило присмаченими. Вона перехопила не їй призначену посмішку, хоч я й намагався прикрити її рукою; потім знову відсунулася, вивільняючи місце поруч із собою. Я заперечно хитнув головою, хоча й була велика спокуса, і знову попросив її продовжувати.
— Отже, якщо ви вже опинилися на чолі великого навчального закладу, нікого не звільняйте. По правді, monsieur (а вам казатиму правду), я зневажаю людей, котрі завжди здіймають гучні сварки, кидають пустопорожні погрози, розганяють усіх наліво й направо, форсуючи і наближаючи події. Я скажу вам, monsieur, що саме люблю робити найбільше, — і вона поглянула на мене, цього разу добре продумавши свій погляд — багато грайливого лукавства, достатньо поваги, пікантна дрібка кокетства, неприкрите усвідомлення своїх здібностей. Я кивнув; вона ставилась до мене, як до великого Могола — і я став для неї великим Моголом.
— Я люблю, monsieur, узяти спиці й спокійно сісти в своє крісло; події проходять повз мене, і я спостерігаю за ними; якщо все йде так, як мені потрібно, то в ніщо не вмішуюсь і нічого не роблю; не плескаю в долоні та не кричу «Браво! Яка удача!», щоб привернути увагу й викликати заздрість своїх сусідів — тут я просто пасивний спостерігач; але щойно події розгортаються не так, як мені потрібно — коли обставини стають несприятливими — я спостерігаю пильніше: продовжую в’язати і мовчати, але час від часу, monsieur, висуваю носок черевика — ось так — і, без жодного звуку, непомітно підштурхую непокірливі обставини, і вони йдуть туди, куди мені потрібно: і я досягаю потрібного результату, а ніхто й не зауважив мого втручання. Отож, коли вчителі чи наставники стають незручними або не справляються з роботою — словом, коли авторитет школи постраждав би, якби вони залишились — я й далі в’яжу, стежу за розвитком подій і за тим, як складаються обставини, що пропливають повз мене; помічаю, яка з них, якщо її трохи підштовхнути, приведе до звільнення посади, яку бажаю бачити вакантною — вчинок зроблено, камінь спотикання прибрано, й ніхто не запідозрив у цьому мене; і я не нажила собі ворогів, і перешкода усунена.
Ще хвилину тому директриса здавалася мені спокусливою; після цієї її промови поглянув на неї з відразою.
— Це так на вас схоже, — холодно озвавсь я, — і саме так ви усунули мадемуазель Анрі? Вам потрібно було її місце, і тому ви зробили її перебування тут нестерпним?
— Зовсім ні, monsieur, я просто потурбувалася про здоров’я мадемуазель Анрі; ваша моральна пильність справді гостра, але тут ви не відкрили істину. Мені завжди було небайдуже до гараздів мадемуазель Анрі; я не схвалювала її звички виходити в будь-яку погоду і завжди думала, що для неї краще було б мати якусь постійну роботу; крім того, я всякчас вважала, що вона спроможна робити щось кваліфікованіше, ніж навчати шиттю. Переконувала її, але рішення завжди було за нею; вона бачила справедливість моїх слів і погоджувалася з доводами.
— Чудово! А тепер, mademoiselle, сподіваюся, ви будете люб’язні дати її адресу.
— Її адресу! — сумний і невблаганний вираз з’явився на обличчі директриси. — Її адреса! О, я рада б допомогти вам, але не можу; і скажу чому: коли я питала в неї адресу, вона завжди ухилялася від прямої відповіді. І я подумала — можливо, помиляюся — що справжньою причиною її відмови було цілком природне, хоча й помилкове небажання приховати від мене бідність житла; її статки мізерні; походження непевне; думаю, вона живе десь в basse ville.[194]
— Не випущу з поля зору свою найкращу ученицю, — сказав я, — навіть якщо вона народилась у родині жебраків і мешкає в підвалі; зрештою, безглуздо лякати мене її походженням: знаю, що вона — донька швейцарського пастора — саме так; а стосовно скрутного матеріального становища, то мені байдуже до порожнього гаманця Френсіс, бо серце її багате.
— Ваші почуття цілком благородні, monsieur, — протягнула директриса, нібито намагаючись стримати позіхання; її живість тепер кудись зникла; а тимчасова відвертість сховалася; маленький червоний, схожий на піратський, прапорець нахабства, який вона лише на хвилину підняла в повітрі, було згорнуто, і широке неяскраве полотнище облуди замайоріло низько над цитаделлю. Такою директриса мені не подобалася, тому я швидко завершив нашу tete-a-fete[195] і пішов геть.
Глава XIX
Романісти не повинні ніколи дозволяти собі втомлюватися від вивчення справжнього життя. Якби вони сумлінно виконували свій обов’язок, то змальовували б нам менше картин з яскравим контрастом світла й тіні; рідко піднімали б своїх героїв та героїнь на висоти захвату — і ще рідше занурювали б у безодні відчаю; бо якщо ми в цьому житті нечасто насолоджуємося цілковитим щастям, то ще рідше відчуваємо гіркоту безнадійного відчаю — хіба коли по-тваринному потураємо всім своїм чуттєвим потягам і зловживаємо своєю здатністю насолоджуватися, плямуємо та, врешті, руйнуємо її і отоді, справді, ми можемо залишитися без підтримки та будь-яких надій. Муки наші тривалі, але як можемо покласти
