Учитель - Шарлотта Бронте

у захопленні від її руху, коли вона вклала свою руку в мою; я обожнював Френсіс, коли вона стояла отак переді мною — без копійки за душею, сама-самісінька на світі — позбавлена чуттєвої чарівності, але справжній скарб для мене, бо думала так само, як я, і відчувала те саме. Вона була ідеалом скарбниці для моїх іще нерозтрачених запасів любові; уособленням розсудливості та передбачливості, старанності й наполегливості, самозречення і самовладання — тих хранителів та надійних охоронців дару, який я так прагнув їй вручити — дару моїх почуттів; взірцем правдивості й честі, незалежності та порядності — того, що дає змогу підтримувати чесне життя; скромною володаркою джерела ніжності й вогню — веселого і спокійного, ясного і невгасимого; носійкою природних почуттів та невдаваної пристрасті — цих джерел відновлення сил та створення комфорту в домашньому святилищі. Я знав, як спокійно та глибоко в її серці нуртує це джерело, і знав також, який небезпечний вогонь палає в ньому під прикриттям розуму. Я вже спостерігав, як це полум’я жбухнуло високо й спекотно, а накопичена енергія порушила звичний плин життя; побачив також, як розум пригасив бунт і впокорив полум’я до тліючих червоних жаринок. Я довіряв Френсіс Еванс і мав повагу до неї, але коли притягнув її руку до себе і вивів дівчину з кладовища, то відчув, що у мені народилося ще одне почуття — таке ж саме глибоке, як довіра, таке міцне, як повага, але гарячіше й палкіше, ніж те й інше — почуття любові.

— Отож, моя ученице, — сказав я, щойно ворота зі щемним скрипом зачинилися за нами. — Отож я знову віднайшов вас: після місяця пошуків ніяк не міг подумати, що відшукаю свою заблукалу бідну овечку серед могил.

Раніше я ніколи не звертався до неї інакше, як mademoiselle, тож звернутися по-іншому означало вибрати інший тон нашого спілкування — новий і для мене, і для неї. Її відповідь дала мені зрозуміти, що мої слова не збентежили її почуттів та не викликали незгоди в її серці:

— Mon maitre, — сказала вона, — невже ви завдали собі клопоту шукати мене? Я навіть не уявляла, що ви помітите мою відсутність, але дуже переживала, що вас у мене відібрали. Я дуже про це шкодувала, поки поважніші обставини — тяжке горе — не змусили мене про це забути.

— То ваша тітка померла?

— Так, два тижні тому: померла, сповнена жалю, який мені так і не вдалося розвіяти, бо вона увесь час — і навіть у свою останню ніч — повторювала:

— «Френсіс, ти будеш така самотня, коли мене не стане; і в тебе зовсім немає друзів».

Вона хотіла, щоб її поховали в Швейцарії, бо ж то я переконала її уже в немолодому віці полишити береги озера Леман[205] і приїхати у цю низинну місцевість Фландрії — як виявилося, для того, щоб померти. Я б охоче виконала її останню волю і перевезла тіло тітки в нашу рідну країну, але це було неможливо; тому змушена була поховати її тут.

— Сподіваюсь, вона недовго хворіла?

— Лише три тижні. Коли вона почала згасати, я попросила мадемуазель Ретер відпустити мене, щоб я могла її доглянути, на що мадемуазель Ретер з легкістю погодилася.

— Ви не повернетесь у pensionnat?[206] — запитав я поспішно.

— Monsieur, я вже тиждень була вдома, коли одного вечора до мене завітала мадемуазель Ретер — я саме вклала тітоньку в ліжко — та зайшла в її кімнату поговорити; мадемуазель була вельми люб’язна й привітна, як і завжди; потім вона увійшла до мене та довго сиділа, і, вже збираючись іти, сказала:

— Mademoiselle, не скоро я перестану шкодувати, що ви полишили мій заклад; це правда, що ви прекрасно вчили своїх учениць і тому вони вправні у тому, в чому ви справді віртуозні, і саме завдяки вам у них нема потреби вчитися цьому далі; моя наступна вчителька, котра займе ваше місце, навчатиме в основному молодших учениць, хоча навряд чи вона досягне вашої майстерності. Без сумніву, вам тепер слід піднятися на ступінь вище у своїй професії; я впевнена, що знайдеться немало шкіл і сімей, де будуть тільки раді скористатися вашими талантами.

І вона видала мені платню за останню чверть (три місяці). Я прямо запитала її, чи mademoiselle має намір звільнити мене. Вона відповіла на мою неделікатність посмішкою і сказала, що наші стосунки працедавця та найманої працівниці вичерпались, але вона сподівається, що ми збережемо добрі взаємини і вона завжди бачитиме в мені друга; вона додала ще щось про прекрасний стан вулиць, довго просторікувала про погоду і пішла геть, цілком задоволена собою.

Я беззвучно засміявся; це було вельми подібне на директрису — саме так, як я й думав, що вона вчинить; до того ж, Френсіс, сама того не підозрюючи, мимовільно викрила її брехню.

— «Звісно ж, вона часто запитувала мадемуазель Анрі її адресу», «мадемуазель Анрі уникала прямої відповіді» тощо, і ось з’ясувалося, що директриса навідувала будинок, про місцерозташування якого не мала й найменшого поняття!

Висловитися з приводу розповіді моєї учениці я не встиг, бо мої наміри перебили великі краплі дощу, що впали нам на обличчя та доріжку, й почулися звуки віддаленої грози. Загроза, яка висіла у задушливому повітрі та в налитих свинцем хмарах, змусила мене ще раніше обрати дорогу, що вела назад у Брюссель, і тепер ми прискорили кроки; оскільки наш шлях спадав униз, ми спустилися доволі швидко. Від перших великих крапель до того, як почався сильний дощ, минув певний час, і ми встигли проминути Лувенські ворота й опинитися знову в місті.

— Де ви живете? — запитав я. — Проведу вас додому.

— Рю Нотр-Дам-о-Неж, — відповіла Френсіс.

Це було недалеко від Рю де Лувен, і ми постояли ще трохи на сходах її будинку, де знайшли сховок, поки, вдаряючись з голосним гуркотом хмари, розколоті блискавками, врешті вивільнили всі свої синювато-сірі надра стрімким та потужним потоком.

— Заходьте, заходьте! — запросила Френсіс, коли я, пропустивши її вперед, затримався нерішуче; ці слова переконали мене, і я переступив поріг й зачинив двері перед бурхливою, з яскравими білуватими спалахами, пломенистою грозою та піднявся в кімнату дівчини. Ні вона, ні я не змокли: дашок над входом будинку вберіг нас від прямовисних потоків дощу — лише перші його краплі торкнулися нашого одягу: ще хвилина, і ми змокли б до нитки!

Переступивши невеликий килимок із зеленої вовни, я опинивсь у кімнатці з фарбованою підлогою і квадратиком зеленого килима посередині; вмеблювання було