Учитель - Шарлотта Бронте

скромним, але веселим і бездоганно чистим; усюди панував ідеальний порядок — такий порядок, який відповідає моїм педантичним смакам. Я тому й не зважувався зайти в її житло, бо сповна усвідомлював, що натяки мадемуазель Ретер на граничну бідність помешкання можуть мати під собою підґрунтя, і боявся збентежити плетільницю мережива такою неочікуваною появою в її домі. Місце могло бути бідним: по правді, воно таким і було, але його чистота була важливішою за вишуканість, і якби ще у вичищеному каміні полихало яскраве полум’я, помешкання видалося б мені кращим за палац. Але вогню не було; не було і чим його розвести чи підтримати: мереживниця не могла дозволити собі таку розкіш, особливо тепер, коли, позбавлена своєї єдиної родички, могла розраховувати лише на власні сили. Френсіс зайшла в іншу кімнатку, щоби зняти капелюшок, і вийшла звідти взірцем скромної охайності — в простій чорній сукні, котра делікатно облягала її форми та підкреслювала тонку талію; з бездоганно білим комірцем, що охоплював тендітну білу шийку; її густе каштанове волосся на скронях було укладене гладко, а ззаду заплетене у грецьку косу; прикрас вона не мала жодних: ані брошки, ні каблучки чи стрічки, і прекрасно без них обходилась — уособлювала досконалість у одязі, пропорціях фігури, граційності постави — і все це на своєму місці.

Щойно увійшла, як її очі почали шукати мої; мої ж блукали по каміну. Я знав, що вона відразу ж прочитала всю правду й збагнула жалісливий біль, який викликала в моїй душі пустота холодного коминка: миттєво все зрозумівши, швидко прийнявши рішення й ще швидше втіливши його у життя, Френсіс уже за мить пов’язала навколо талії грубий фартух, зникла і повернулася з кошиком із кришкою; піднявши її, вона витягла звідти дрова й вугілля, спритно та компактно вклала їх за решітку.

«Це увесь її запас, і вона заради гостинності готова витратити його повністю», — подумав я.

— Що ви збираєтеся робити? — поцікавивсь я. — Чи ж не запалювати камін такого теплого вечора? Я задихнуся.

— Так, monsieur: мене трохи лихоманить після дощу; крім того, мені треба закип’ятити воду на чай: щонеділі я п’ю чай; тож будьте люб’язні терпіти задуху.

Вона розпалила камін, і дрова швидко розгорілися; й справді, контрастуючи з темрявою й жахливим завиванням бурі за вікном, цей мирний вогонь, що осяяв звеселілий камін, видавався дуже підбадьорливим.

Неголосне муркотіння провістило, що не тільки я радий цим змінам; чорний кіт, розбуджений яскравим світлом, підвівся з подушки на м’якому ослінчику, де відпочивав, підійшов до Френсіс і, коли та нахилилася, потерся головою об її сукню; вона погладила його, кажучи, що то улюблений кіт їі раuvre tante Julienne.[207]

Розвівши вогонь, вичистивши камін й узявши маленький чайник старовинного зразка — такі я бачив ще на старих фермах в Англії — вона підвісила його над червонястим вогнем. За мить руки Френсіс були вимиті, фартух знятий, і вона дістала з буфета тацю для чаю, на яку невдовзі встановила фарфоровий чайний сервіз, розмір, форма і малюнок якого свідчили про його старовинне походження; на кожному блюдці лежала маленька старомодна срібна ложечка; пара також срібних щипців для цукру, не менш старомодних, стирчала з цукорниці; з буфета було витягнуто й крихітний срібний жбаник для вершків, не більший за яйце. Протягом усіх цих приготувань Френсіс час від часу поглядала на мене й прочитавши цікавість у моїх очах, запитувала:

— Чи нагадує вам це Англію, monsieur?

— Так: Англію століття тому, — відповідав я.

— Справді? Що ж: усьому, що на таці, справді сто років: ці горнятка, ложки, жбаник — родові цінності: моя прабабуся залишила їх бабусі, а та — моїй матері; й уже вона взяла ці речі в Швейцарію та залишила мені; з раннього дитинства я мріяла повернути їх туди, звідки вони й прибули — назад до Англії.

Вона поклала на стіл кілька pistolets[208] й заварила чай — так, як це роблять іноземці — тобто з розрахунку чайна ложечка на дюжину горняток; потім запропонувала мені місце за столом, і коли я сів, окрилено запитала:

— Чи зможете ви тепер хоч на мить відчути себе як удома?

— Якби у мене в Англії був дім, то, без сумніву, я б його зараз згадав, — відповів я; по правді, було щось ілюзорне в тому, що за столом сиділа гарна дівчина, котра виглядала як справжня англійка й котра сервірувала англійський чай та говорила англійською мовою.

— То у вас немає дому? — зауважила вона.

— Ні, і ніколи не було. Якщо колись в мене буде дім, то я облаштую його за власним смаком, і це завдання — ще попереду.

Поки я говорив, раптовий гострий біль пронизав моє серце: це було почуття сорому з приводу принизливості мого становища та мізерності коштів у моєму розпорядженні; й разом із цим болем народжувалося пристрасне бажання робити щось більше, заробляти більше, мати більшу вагу в суспільстві, володіти більшим, і до кола цих розширених володінь мені хотілося долучити й дім, якого ніколи не мав, і дружину, котру в душі хотів завоювати.

Чай Френсіс був ненабагато кращим за гарячу воду з молоком та цукром; але навіть pistolets, до яких в дівчини не було навіть масла, видалися мені справжньою манною.

Покінчивши з трапезою, вимивши та прибравши дорогоцінне столове срібло і фарфор, від чого чайний стіл ще більше засяяв чистотою, й нагодувавши le chat de mа tante Juliette[209] зі спеціального, призначеного для цього блюдця, зібравши кілька випадкових жаринок та замівши попіл, що розлетівся навколо каміна, Френсіс нарешті сіла й сама, зайнявши крісло навпроти мене; і тепер вона вперше виявила ознаки збентеження, і це й не дивно, адже весь цей час я уважно за нею спостерігав, пильно стежачи очима за кожним її кроком та порухом, бо вона ніби загіпнотизувала мене граційністю і жвавістю рухів — спритними, точними і навіть дещо підкресленими доторками легких та ніжних пальчиків вона досягла вражаючих результатів. І коли врешті набрала статичної пози, її розумне обличчя видалося мені сповненим такої краси, що я не міг відвести від неї погляду. Замість того, щоб заспокоїтися, лице її і далі пашіло, й вона не піднімала очей, хоч я й чекав того моменту, коли її повіки сіпнуться догори, і з очей поллється промінь світла, який мені так подобався — світло, в м’якості якого таїлися вогонь та глибокі почуття, а в очах її — принаймні, у даний