Учитель - Шарлотта Бронте
«Він або збожеволів, або напився, — сказав я сам собі, — але в будь-якому випадку і його старій матері, і служницям не завадить моя допомога».
І я негайно спустився в хол. Хитаючись, Пеле з налитими люттю очима тинявся холом; гарненьке видиво — щось середнє між божевільним та дурником.
— Ну ж бо, месьє Пеле, — сказав я, — вам краще піти спати. — І взяв його за руку. Збудження Пеле, ясна річ, лише зросло при вигляді та доторку людини, чиєї крові він щойно жадав; він борюкався та бився з люттю; але п’яний чоловік — не суперник тверезому; проте навіть у тверезому вигляді хирлява статура Пеле програвала моїй кремезній будові. Я відвів його нагору й нарешті вклав у ліжко. Під час усієї цієї процедури він не переставав мені погрожувати, і його слова, навіть вимовлені уривчасто, мали сенс; тавруючи мене як зрадливого вилупка віроломної країни, він так само, на одному диханні, кляв і Зораїду Ретер, обзиваючи їі femme sotte et vicieuse,[216] котра із хтивої примхи кинулася в обійми безпринципного авантюриста; своє останнє твердження він підсилив шаленим ударом, опосередковано спрямованим на мене.
Коли я, ледь упхавши його в ліжко, виходив, він усе ще поривався з нього викараскатись, але я вдався до перестороги: замкнув за ним двері на ключ. Я повернувся в свою кімнату, впевнений, що Пеле до ранку не вийде зі своєї, й намагався зробити певні висновки зі сценки, свідком якої щойно став.
Нарешті й директриса, вражена моєю холодністю, роз’ятрена презирством та схвильована перевагою, котру, як вона правильно підозрювала, я віддавав іншій, потрапила у власну пастку — сама заплуталась у сітях пристрасті, яку хотіла розпалити в мені. Я збагнув — судячи зі стану, в якому перебував останніх три місяці мій працедавець — що його дама серця розлюбила його — чи, радше, втратила до нього прихильність, оскільки любов — слово надто тепле й чисте для мадемуазель, та дозволила йому побачити, що те місце в її і так напівпорожньому серці, котре раніше займав він, тепер належить його підлеглому, вчителеві. Не без здивування я виявив, що змушений підтримувати наявний стан речей: Пеле з його старомодною школою був такою зручною та прибутковою партією, а Зораїда — такою корисливою, що я замислювався, чи спроможна особиста прихильність мадемуазель хоч на мить узяти в ній гору над практичними інтересами; але з того, що сказав Пеле, було зрозуміло: мадемуазель не тільки відштовхнула його, а й недвозначно натякнула на прихильність до мене. У потоці вигуків п’яного було й таке:
— І ця негідниця звабилася вашою молодістю, шмаркатий ви дурню; й теревенить щось про ваші благородні манери, що ними називає вашу прокляту англійську церемонність; ще й просторікує про чисту вашу мораль — отакої! Des moeurs des Caton a-t-elle dit — sotte![217]
Цікавою ж мусить бути її душа, думав я, якщо, незважаючи на сильну природну схильність цінувати передусім багатство і становище, сардонічне презирство невдатного підлеглого справило на неї більше враження, ніж улесливі залицяння процвітаючого chef destitution.[218] Я посміхнувся в душі; і дивно, хоча моє самолюбство й було потішене цією перемогою, найкращі мої почуття не були зачеплені. Наступного дня, побачивши директрису, коли вона під якимось приводом зустріла мене в коридорі з таким виглядом покірності, з яким ілоти Древньої Спарти дивилися на своїх власників, я міг відчути до неї хіба що жалість, а не любов. Коротко й сухо відповісти на розпитування про здоров’я, проминути її з холодним поклоном — оце й усе, на що я спромігся; її присутність і манери спричиняли лише один ефект — заглушали в мені все найкраще й витягали на світ усе нездорове; часом це мене морально знесилювало, але завжди озлобляло. Я усвідомлював шкоду, яку завдаю, й картав себе за це. Я завжди ненавидів тиранів, і споглядання раба, який добровільно схилився переді мною, мало не перетворило мене самого на те, що я так ненавидів! Була якась низька насолода в тому, щоби вдихати нудотний фіміам, який кадила мені приваблива і молода ще шанувальниця, та водночас усвідомлювати деградувальний вплив цього задоволення. Коли вона проходила повз мене м’якими й нечутними кроками рабині, я почувався водночас диким варваром і чуттєвим пашею. Часом мовчки терпів її поклоніння; часом грубо відкидав його. Але і байдужість, і грубість однаково поглиблювали в мені те зло, якому хотів покласти край.
— Que le dedain lui sied bien![219] — почув якось її слова, сказані матері, — il est beau сотте Apollon quand il sourit de son air hautain![220]
І весела літня дама розсміялася та промовила, що її доньку, певно, причарували, бо в мені нема нічогісінько гарного, крім того, що я стрункий та не каліка.
— Pour moi, — сказала вона, — il me faut tout I’effet d’un chat-huant, avec ses besides.[221]
Гідна похвали бабулька! Я б розцілував її за ці слова, якби вона не була така стара і товста, до того ж червонолиця — її розсудливі й правдиві слова видавалися мені цілющими порівняно з нездоровими ілюзіями доньки цієї дами.
Прокинувшись наступного ранку після нападу алкогольного шаленства, Пеле геть не пам’ятав нічого з того, що трапилося напередодні, а мати його була достатньо розсудлива, аби не повідомити йому, що я став свідком його падіння. Він більше не вдавався до способу втопити у вині свої прикрості, але й у тверезому вигляді невдовзі продемонстрував, що жало ревнощів глибоко вп’ялося йому в серце. Природа, формуючи характер цього істинного француза, разом з іншими рисами заклала в нього і лютість; уперше це проявилося під час хмільного шалу, і злість, спрямована на мене, була справді жахливою; тепер же вона проглядала не так явно — у миттєвому скороченні м’язів обличчя і спалахах гніву в
