Учитель - Шарлотта Бронте

Почитавши листа, я кілька хвилин розмірковував над ним — чи були почуття, збурені ним, приємними чи ні, повідомлю згодом — та взяв іншого листа. Він був написаний невідомою мені рукою: почерк дрібний, проте акуратний — не чоловічий і ніби не жіночий — печатка з гербом, і я тільки й зрозумів, що це не печатка сім’ї Сікомів, отож, не міг бути написаний одним з майже забутих родичів-аристократів, які напевно теж не пам’ятали про мене. Тоді від кого ж він? Я розірвав конверт; усередині був лист, в якому прочитав таке:

«Не маю жодного сумнівy, що вам добре ведеться серед тих жирних фламандців у тій масній Фландрії, живучи серед розкоші та достатку й сидячи, мов той чорноволосий, смаглявий та носатий син ізраїлів над горщиком м’яса єгипетського краю чи як шахрайський Левіт,[226] що прилаштувався коло мідного казана в святилищі, й час від часу витягує з моря бульйону за допомогою священного гака найжирнішу лопатку — чи то передню шинку — з його наваристих хвиль. Я знаю це напевно — тому, що ви нікому нічого в Англію не писали. Невдячний! Лише завдяки моїй рекомендації ви й отримали місце, де перебуваєте нині — серед розкішних полів конюшини — і жодного слова подяки у відповідь; але я їду, щоб побачитися з вами, й навряд чи ваші аристократичні мізки здатні виобразити, який моральний урок я вам везу: вже спакував його у валізу і маю намір представити вам відразу по приїзді.

Тим часом я в курсі всіх ваших справ і недавно з останнього листа Брауна дізнався, що ви маєте намір вступити в авантюрний шлюб з маленькою багатою бельгійською вчителькою — м-ль Зенобі чи щось на кшталт того. Чи не можна мені глянути на неї по приїзді? Ви можете цілком на мене покластися в одному: якщо вона мені сподобається або я вирішу, що вона чогось варта з матеріального погляду, то вихоплю цей приз прямо у вас з-під носа й переможно з нею втечу. Хоча й не люблю опасистих дам — а Браун стверджує, що вона маленька і пухка: найкращий вибір для такого жилястого та змореного голодом малого, як ви.

Отож, будьте пильні — бо ви не знаєте ні дня, ні години, коли ваш… (не хочу богохулити, а тому роблю тут пропуск)… прибуде.

Щиро ваш,

Гансден Йорк Гансден».

— Хм, — мугикнув я, поклавши листа, і знову поглянув на дрібний акуратний почерк, яким його було написано — зовсім не схожий на письмо торгівця, та й чоловіка взагалі; неподібний ні на кого, крім самого Гансдена. Кажуть, що почерк і характер аналогічні: але яка ж схожість була тут? Я згадав вельми своєрідне обличчя автора та деякі риси, притаманні йому, про котрі радше здогадувався, ніж знав напевно, і відповів сам собі: «А таки велика».

Отже, Гансден збирався приїхати в Брюссель — причому я не знав, коли, очікуючи знайти мене на вершині процвітання, на порозі одруження, у майже звитому теплому гніздечку поруч з охайною та опасистою подругою життя.

— Він буде в захваті від того, наскільки мало справжня картина відповідає тій, яку він сам собі намалював, — подумав я. — Цікаво, що скаже Гандсен, коли замість пари вгодованих закоханих голубків, які цілуються дзьобиками та воркують в гніздечку, всуціль увитому трояндами, побачить худого самотнього баклана, котрий одиноко стоїть під вітрами на похмурій скелі бідності? Прокляття! Нехай приїздить, і хай побачить контраст між чутками та фактами. Навіть якщо б то був не він, а сам диявол, то й тоді б я не принизився до того, щоб ухилитися від зустрічі з ним — не зображав би радості на обличчі й не сипав би дотепами, аби уникнути його сарказму.

Відтак я повернувся до першого листа: ця струна видавала такий звук, від якого мені було не заховатися, затуливши пальцями вуха — бо вона вібрувала всередині мене, й хоча в наростанні цей звук можна було назвати витонченою музикою, каданс його звучав як стогін.

Те, що Френсіс нарешті звільнилася від гніту злиднів і їй непотрібно було тяжко працювати, наповнило мене щастям; а те, що після досягнення успіху її першою думкою було поділитися радістю зі мною, якнайповніше відповідало очікуванням мого серця. Два моменти в її листі були приємними й солодкими, наче краплини нектару, але, притуливши губи до чаші втретє, я відчув гіркий присмак.

Дві особи зі скромними запитами можуть достатньо добре прожити в Брюсселі з доходом, якого заледве вистачить на пристойне життя у Лондоні одному — але не тому, що предмети першої необхідності в англійській столиці набагато дорожчі чи податки набагато вищі — а тому, що англійці перевершують в незрозсудливості всі інші нації на землі, є найжалюгіднішими рабами звичок і звичаїв та сповнені бажання будь-що дотримуватися правил пристойності — ще більшою мірою, ніж італійці шанують своїх священнослужителів, французи — марнославство, росіяни — свого царя, а німці — темне пиво. Я бачив більше здорового глузду в скромному й економному веденні господарства пересічною бельгійською сім’єю, ніж в елегантності, крайнощах, розкоші та дивовижних удосконаленнях доброї сотні благородних англійських родин. У Бельгії, якщо ви здатні заробляти гроші, то можете їх і зберегти, що навряд чи можливо в Англії, бо тут на хвастощі, щоб справити враження, розтринькують більше, ніж можна заробити працьовитістю за рік. Тим більший сором усім суспільним класам такої щедрої і водночас злиденної країни, що вони настільки рабськи наслідують Моду — я міг би про це написати главу чи дві, але утримаюся: принаймні, зараз. Якби в мене були моїх бо фунтів per annum — тепер, коли Френсіс заробляла 50 — я того ж вечора міг піти до неї й нарешті вимовити слова, що хвилювали моє серце і сповнювали його гарячими почуттями; сукупного доходу нам цілком вистачило б для спільного існування, оскільки ми жили в країні, де економія не ототожнювалась зі скнарістю, а ощадливість в одязі, їжі та виборі меблів не асоціювалася з вульгарністю. Але вчитель без місця, засобів до існування та зв’язків не міг і думати про це: таке почуття, як любов; таке слово, як одруження були недоречними в його серці та на його вустах. Тепер я вперше сповна відчув, що таке бути бідним; і жертва, яку я приніс, добровільно позбавляючи себе засобів існування, поставила мене в інше, не менш важке становище: замість того, щоб зробити правильний, гідний та благородний вчинок, я повівся нерозумно й легковажно.