Учитель - Шарлотта Бронте
Саме тоді я повернув обличчя до світла; наближалися сутінки; до того ж, моє перебування біля вікна не дозволяло Гансдену впродовж останніх десяти хвилин бачити мене; змінивши позицію, він запримітив вираз мого обличчя і прокоментував його так:
— До біса! Погляньте-но, який у нього самовдоволений вираз! Я думав, він згорає від сорому, а він сидить і шкіриться, ніби хоче сказати: «Нехай базікають, що хочуть, а у мене в кишені філософський камінь, а в шафці — еліксир життя; тож я незалежний ані від обставин, ані від Долі!»
— Гансдене, ви щойно згадали про виноград; я саме згадав про фрукт, який мені подобається більше за ваш тепличний виноград з N. — про унікальний дикоростучий фрукт, котрий я сам відкрив і сподіваюся одного дня зірвати й покуштувати. Вам нема сенсу пропонувати мені ковток своєї гіркоти чи лякати спрагою — у мене солодкий передсмак на піднебінні й сподівання свіжості на губах; тому й можу відкинути неїстівне та перетерпіти виснаження.
— Як довго?
— До наступної спроби: оскільки приз якнайповніше відповідає моїм сердечним сподіванням, я боротимуся за нього з бичачою силою.
— Невдача розчавлює бика з тією ж легкістю, як і переспілий виноград; гнів керує вами, й оскільки ви народились із дерев’яною ложкою в роті — на неї вам і слід розраховувати.[235]
— Охоче вірю вам; але маю намір змусити свою дерев’яну ложку виконувати ту саму роботу, яку для деяких робить великий срібний черпак: якщо тримати міцно й користуватися вправно, то й дерев’яна ложка допоможе з’їсти бульйон.
Гансден підвівся:
— Розумію, — сказав він, — ви один із тих, хто найліпше розвивається без нагляду та діє краще без сторонньої допомоги — тобто сам прокладає собі шлях. То я піду, — не додавши більше ні слова, він зібрався йти і вже коло дверей зронив:
— Крімсворт Хол продано.
— Продано, — луною відізвавсь я.
— Ви ж, певно, в курсі, що три місяці тому ваш брат збанкрутував?
— Що? Едвард Крімсворт?
— Саме так; і його дружина повернулася до своїх батьків, коли все пішло не так, і характер Едварда зіпсувався разом зі справами; і він погано обійшовся з дружиною: я ж казав вам, що одного дня він перетвориться для неї на тирана; стосовно ж його самого…
— Так — що сталося з ним?
— Нічого особливого — не лякайтеся; він віддав себе під захист суду, який складався переважно з його кредиторів і знайшов із ними компроміс: за шість тижнів був уже знову на плаву, повернув дружину назад і далі процвітає, мов вічнозелений лавр.
— А в Крімсворт Холі… вся обстановка була продана?
— Усе — від рояля до кухонної качалки.
— А меблі з дубової їдальні — їх також продали?
— Звісно: чому дивани та крісла з цієї кімнати мають бути священнішими за інші?
— А картини?
— Які картини? Наскільки мені відомо, у Крімсворта не було колекції картин — він ніколи не заявляв, що є любителем живопису.
— Там було два портрети — вони висіли по боках від каміна; ви не могли про них забути, містере Гансдене; ви ще казали, що портрет леді….
— Так, пам’ятаю, жінка з тонким аристократичним обличчям, задрапірована у шаль… цей портрет також продавали разом з усім іншим. Якби ви були багаті, то могли б купити його; бо, наскільки пам’ятаю, ви казали, що то портрет вашої матері: тепер бачите, як погано не мати ані пенні за душею.
Я й справді це бачив. Та не завжди ж буду бідняком — зможу ще я колись його викупити.
— Ви не знаєте, хто його купив? — перепитав Гансдена.
— Звідкіля мені знати? Я ніколи не цікавлюся, хто що купує, — чую слова непрактичної людини: невже весь світ має цікавити те, в чому зацікавлений лише він? А зараз на добраніч — завтра вранці від’їжджаю до Німеччини і повернуся за шість тижнів та, можливо, ще раз навідаю вас; цікаво, чи будете ви все ще без роботи? — і він засміявся, глузливо й безсердечно, мов Мефістофель, та зник, продовжуючи сміятися.
Деякі люди, якими б байдужими вони вам не були після тривалої відсутності, примудряються при розставанні залишити по собі приємне враження, але не Гансден; зустріч з ним вплинула на мене, як гавкіт на перуанський вітрильник — хриплий, нагальний, злий — та чи вдихнув він життя в вітрило