Учитель - Шарлотта Бронте

Тривожні думки завжди викликають безсоння; після нашої розмови я погано спав; під ранок задрімав, та ледь дрімота почала переходити в сон, як мене розбудив шум у вітальні, з якою сусідила моя спальня — почулися кроки, а потім ніби переставляли меблі: це тривало не більше двох хвилин, відтак двері зачинились, і все стихло. Я прислухався; було зовсім тихо, і я подумав, що це мені наснилось, а можливо, locataire[236] помилився дверима? Була тільки п’ята ранку; ні я, ні день ще не прокинулись як слід; я перекинувся на інший бік і невдовзі заснув. Коли нарешті піднявсь — а це було через дві години — то геть забув про вранішню пригоду, однак перше, що побачив, увійшовши у вітальню, відразу нагадало про неї — коло дверей моєї кімнати стояв дерев’яний пакувальний ящик — грубо збитий, широкий і плаский; без сумніву, носій заштовхнув його в кімнату, але, нікого там не побачивши, залишив при дверях.

— Навряд чи це для мене, — подумав я, — вочевидь, помилились адресою. І я зупинився, щоб поглянути на адресу:

— Містерові Крімсворту, есквайру; номер…, вулиця…, Брюссель.

Я був спантеличений, але розсудив, що найкраще все з’ясувати, зазирнувши всередину, а тому розрізав мотузки та відчинив ящик. Грубе зелене сукно з дбайливо зшитими кутиками огортало те, що було всередині; я розрізав складаним ножем шов, і там, де він розійшовся, зблиснула позолота. Я зняв сукно, вивільнив предмет від пакувальних дощок та витягнув з ящика велику картину в пречудовій рамі; приставивши її до стільця там, де на неї найвигідніше падало світло з вікна, я відступив назад і натягнув окуляри. Тло портрета — (найбільш похмурі та погрозливі небеса, які я будь-коли бачив!) і темні дерева на задньому плані — контрастно окреслювали бліде й меланхолійне жіноче обличчя, відтінене м’яким темним волоссям, що майже змішувалося з чорними хмарами тла; великі серйозні очі задумливо дивилися на мене; делікатна маленька долоня підпирала ніжну щоку; вигадливо задрапірована шаль не то приховувала, не то виставляла напоказ худеньку фігуру жінки. Сторонній спостерігач, якби опинився поруч зі мною, почув би, як через десять хвилин німого споглядання портрета я врешті вигукнув: «Матуся!». Я міг би додати щось іще, але перше ж слово розмови зі самим собою завжди отямлює мене, бо відразу ж нагадує, що так чинять лише божевільні, й тоді я продовжую монолог внутрішньо. Я довго розмірковував і так само довго розглядав розумні, лагідні та — на жаль! — сумні сірі очі, високе чоло й рідкісну чуттєвість цього ніжного серйозного рота — аж раптом мій погляд ковзнув вниз і запримітив клаптик паперу, засунутий у кутикові картини між полотном і рамою. Отоді я вперше запитав себе:

— То хто ж надіслав цей портрет? Хто подумав про мене і врятував картину з-під уламків Крімсворт Холу, а тепер повертає її його законному власникові?

Витягнувши записку з кутика, я прочитав таке:

— «Є свого роду тупе задоволення в тому, щоби дати дитині цукерку, дурникові — брязкальце, а собаці — кістку. І ви отримуєте винагороду, побачивши, як дитина брудниться солодощами; тішитеся, коли кретин впадає у ще більший екстаз, аніж зазвичай, і спостерігаєте за тим, як сповна проявляється натура пса, коли той обгризає кістку. Обдаровуючи Вільяма Крімсворта портретом матері, я водночас даю йому цукерку, брязкальце та кістку; єдине, що мене засмучує, — це те, що не побачу ефекту; я б охоче доплатив аукціоністові ще п’ять шилінгів, якби він пообіцяв мені це задоволення.

Г. Й. Г.

P.S. Минулого вечора ви сказали, що рішуче відмовляєтеся додавати ще один пункт до своїх боргів переді мною — чи не здається вам, що я таки влаштував вам цю неприємність?»

Я знову загорнув картину в зелене сукно, поклав у ящик, переніс усе це джерело занепокоєння до себе в спальню і прибрав його з очей під ліжко. Тепер моє задоволення було отруєне різким болем: я вирішив не дивитися на картину доти, доки не зможу зробити це з легкістю. Якби Гансден зайшов у цю мить, я б йому сказав:

— Я нічого вам не боргую, Гансдене — жодного фартинга; своїм образливим глузуванням ви взяли все сповна!

Не спроможний більше перебувати в бездіяльності, я нашвидкуруч поснідав і знову вирушив до месьє Ванденгутена, майже не сподіваючись застати його вдома, адже після останнього мого візиту минув лише тиждень; але я надіявся отримати хоч якусь інформацію щодо часу його повернення. Однак усе склалося краще, ніж я сподівався: залишивши сім’ю в Остенде, месьє Ванденгутен повернувся на день у Брюссель для вирішення справ. Він прийняв мене зі спокійною добротою щирої, хоча й не надто чутливої людини. Я й п’яти хвилин не просидів у його конторі, як почувався вже цілком вільно у його присутності, що рідко зі мною трапляється при спілкуванні з незнайомими людьми. Це мене самого здивувало, адже справа, в якій прийшов, була надзвичайно болючою для мене — я просив милості. Запитував себе, звідки в мені це самовладання, й побоювався, що невдовзі воно мене полишить. Але, тільки-но побачивши на горизонті обриси берега, вже знав, що там, попереду, твердий ґрунт — і тому почувався впевнено.

Месьє Ванденгутен був багатий та впливовий; усі його поважали; я ж був бідний, безпомічний, зневажаний; хоча ми й належали до одного суспільства, але перебували на різних його полюсах і як люди були цілком протилежні. Голландець (бо він був справжнісінький голландець, а не фламандець) був повільний, спокійний, радше тугодум, хоча його судження завжди були правильними та точними — я ж як англієць був емоційніший і активніший, швидше продукував плани та скоріше їх реалізував. Голландець був доброзичливий, англієць — вразливий; словом, наші характери доповнювали один одного, й оскільки мій розум був імпульсивніший та діяльніший, то він інстинктивно і домінував.

Проаналізувавши все це та змалювавши месьє Ванденхутену моє становище, я виклав йому свою проблему з граничною відвертістю, котру викликає лише повна довіра. Йому було приємно, що я саме так до нього звернувся, тож він подякував за можливість зробити щось для мене. Я пояснив, що не стільки хочу допомоги, як того, щоб мене наставили на правильний шлях; від нього не чекав я активних дій — це було моє завдання — а лиш якоїсь інформації чи рекомендації. Невдовзі я підвівся, щоб іти. Він простягнув мені руку на прощання — жест набагато важливіший для іноземців, аніж для англійців. Ми обмінялись усмішками, і я подумав, що доброзичливість на його обличчі приємніша, ніж відблиски