Учитель - Шарлотта Бронте
Читаючи, я машинально робив олівцем помітки на полях, весь час думаючи про інше — про те, що «Джейн» зараз поруч зі мною — і вона зовсім не дитина, а дев’ятнадцятирічна дівчина й може бути моєю: принаймні, так каже мені серце, адже злидні мені більше не загрожували. Заздрість та Ревнощі пішли геть, невпізнані, з цієї нашої спокійної зустрічі, й холод Учителя поступово почав танути та крига між нами скресла. І вже нема мені потреби дивитися суворо, насуплювати брови й морщити чоло; і вже дозволено виявляти свою внутрішню радість й шукати та вимагати палкості у відповідь. Розмірковуючи над усім цим, я подумав, що навіть трава на вершині Ермону[239] не пила вранішню росу більш вдячно, ніж у цей час втішалися мої почуття.
Френсіс неспокійно підвелась і пройшла мимо мене, щоб поворушити вуглинки у каміні, хоча в цьому не було потреби; вона переставляла якісь дрібнички на камінній поличці; її сукня шурхотіла за ярд від мене; пряма, струнка й елегантна дівчина стояла побіля каміна.
Є поривання, якими ми здатні управляти, але є й такі, котрі контролюють нас, бо вони накидаються на нас, наче лев у стрибку, та оволодівають нами, щойно ми їх зауважимо. Такі пориви не дуже часто бувають поганими; ймовірно, Розум миттєво й спокійно визнає доречність вчинків, над якими Інстинкт усе ще розмірковує і вважає правомірним залишатися до часу пасивним. Я знаю, що нічого не обраховував, не планував і не зважував; але однієї миті я ще сидів solus[240] на стільці біля стола, а наступної вже тримав Френсіс на колінах; причому посадив її туди різко та рішуче і тримав з неабиякою чіпкістю.
— Monsieur! — закричала Френсіс і знову знерухоміла; жодне слово більше не злетіло з її вуст; вона була страшенно збентежена у перші кілька хвилин, але подив швидко минув і не змінився ані гнівом, ані страхом — зрештою, вона була тепер лиш трохи ближче до мене, ніж зазвичай; до того ж вона звикла мені довіряти і поважати; можливо, ніяковість могла б змусити її боротися, однак самоповага стримувала спротив, бо це було марно.
— Френсіс, як ви до мене ставитеся? — вимогливо запитав я.
Жодної відповіді. Ситуація було новою і надто незвичною, щоб можна щось сказати. Збагнувши це, я змусив себе кілька хвилин терпіти її мовчання, хоча й згоряв від нетерплячки; потім повторив запитання — можливо, й не найспокійнішим тоном; вона поглянула на мене; обличчя моє, без сумніву, зовсім не було еталоном самовладання, а очі — джерелом спокою.
— Кажіть уже! — наполягав я — і тихий, квапливий, але разом з тим лукавий голос відповів:
— Monsieur, vous те faites mai; de grace lachez unреu mа main droite.[241]
По правді, я відчував, що стискаю згадану «main droite» доволі безжалісно — бо зробив те, чого прагнув — і втретє, вже лагідніше, запитав її:
— Френсіс, то як ви до мене ставитеся?
— Mon maitre, j’en beaucoup,[242] — такою була її правдива відповідь.
— Френсіс, чи згодні ви стати моєю дружиною і взяти мене за чоловіка?
Я відчув хвилювання серця дівчини та побачив, як «пурпурове світло кохання» кидає відблиски на її щоки, скроні та шию; я прагнув також зазирнути в очі, але вони були