Учитель - Шарлотта Бронте
А для мене Френсіс була фізично приваблива: вона не мала дефектів, до яких треба звикати; також не мала якихось явних вад очей, зубів, кольору обличчя, фігури, здатних поменшити захоплення навіть найвідважніших чоловіків — прихильників інтелекту (бо жінки можуть любити й найпотворнішого чоловіка — за умови, що він талановитий). Але навіть якби Френсіс була edentee, myope, rugueuse, оu bossue,[254] то й тоді мої почуття до неї були б ніжними, але аж ніяк не пристрасними. Я відчував прихильність до бідної малої потворної Софі, але ніколи б не зміг її полюбити. Це правда, що саме розумові здібності Френсіс спочатку найбільш зацікавили мене і далі залишались основною її принадою, однак мені подобалася також її зовнішня привабливість. Я отримував естетичне та чуттєве задоволення від споглядання чистоти її карих очей, білизни чистої шкіри та рівних зубів, від пропорцій тендітного тіла, і від цього задоволення навряд чи зміг би відмовитися. Тож з’ясувалося, що я був свого роду ловеласом — притаманним мені стриманим та перебірливим способом.
Отож, читачу, протягом двох останніх сторінок я годував вас свіжим квітковим медом, але вам не слід їсти лише солодке; тож скуштуйте трохи гіркоти — лише краплю для різноманіття.
У своє помешкання я повернувся пізнувато, на якийсь час зовсім забувши, що людина має такі потреби, як їсти та пити, і пішов спати голодний. Увесь день був такий схвильований та діяльний, що не їв з восьмої ранку; крім того, впродовж минулих двох тижнів я не знав спочинку — ні тілесно, ні розумово; останніх кілька годин провів у солодкому безпам’ятстві, що ніяк не хотіло мене полишати — ні відразу, ні далеко за північ, а тому відпочинок, якого я так потребував, був неспокійний. Нарешті я задрімав, але ненадовго; коли прокинувся, було ще темно, і моє пробудження нагадувало пробудження Йова (Книга Йова, 4, 15), коли дух перелетів через обличчя — й так само, як у нього — «стало дуба волосся на тілі моїм»; я міг би продовжити паралель, але, по правді, хоча нічого й не побачив — «і вкралося слово до мене, і моє ухо почуло дещо від нього»; потім була тиша, і я почув голос, який промовляв: «у розквіті життя нас спіткає смерть» (Книга Йова, 4,12–16, 21).[255]
Цей звук, а також відчуття моторошного жаху, яке його супроводжувало, багато хто вважав би надприродними, але я відразу ж розпізнав їх як реакцію у відповідь мого збудженого організму. Людину зв’язує по руках та ногах її смертність, а зараз саме моя смертна натура здригнулась і ремствувала; мої напружені нерви видали хибний звук, тому що душа, котра так давно линула назустріч меті, перенапружилася й подолала відносну слабкість тіла.
І ось спав на мене жах повний, великий;[256] я відчув, що у кімнаті є щось, що я знав раніше, але думав, що це вже навік мене полишило. Я на певний час став жертвою іпохондрії.
Вона була старою моєю знайомою — ні, радше гостем — ще у дитинстві я забавляв її в ліжку, впродовж року годував, нікому про це не розповідаючи; вона спала разом зі мною, їла, ходила на прогулянки, показуючи глухі, віддалені місця у лісі та ущелини в горах, де ми сиділи з нею удвох і де вона накидала на мене свій меланхолійний покрив й затуляла ним сонце та небеса, зелень трави й дерев, міцно пригорнувши мене до своїх холодних, мов смерть, грудей і довго тримала в кістлявих обіймах. Скільки історій розповіла вона мені в такі години! Яких пісень наспівала! А як описувала свої володіння — могилу — знову й знову обіцяючи відвести мене туди й, підвівши до краю темної, похмурої річки, показувала мені на протилежному березі могильні пагорби з пам’ятниками і написами на них, що відливали сріблом у місячних променях.
— Місто мертвих! — шепотіла вона, вказуючи на бліді надгробки й додавала:
— Тут і для тебе є склеп!
Дитинство моє було самотнє; я не мав батьків, і не підбадьорювали мене брати та сестри, тому й не дивно, що коли я вступив у пору юності, ця чаклунка, помітивши, що я гублюся в невиразних розумових блуканнях — у лабіринті почуттів, для яких не знаходилося предмета, серед яскравих прагнень та сумних перспектив, між сильних бажань та хистких надій — лише здалека посвітила примарним ліхтарем і заманила мене під склепіння обителі жахів. Тож нічого дивного, що її чари мали такий вплив на мене ТОДІ; але ТЕПЕР, коли мій шлях став ширшим, перспективи яскравішими і почуття врешті знайшли свій об’єкт, коли бажання, розправивши втомлені від далекого польоту крила, врешті впокоїлися на вершині насолоди й затишно влаштувались там у теплі та задоволенні, під пестливою рукою — чому тепер іпохондрія знову вчепилась у мене?
Я відкинув її, як це роблять із осоружною співмешканкою, котра приходить, щоб улити гіркоту в серце чоловіка, де вже поселилася молода дружина, але даремно: вона управляла мною і тієї ночі, й наступного дня, та ще вісім днів поспіль. І лише після цього мій душевний стан почав поволі змінюватися. До мене повернувся апетит, і за півмісяця я цілком одужав. Увесь цей час я робив те, що й завжди, та нікому нічого не розповідав про свої відчуття; але був радий, коли злий дух нарешті полишив мене, і я знову міг шукати товариства Френсіс, сидіти поруч з нею, вільний від жахливої тиранії мого демона.
Глава XXIV
Одного чудового й морозного листопадового ранку Френсіс і я здійснили далеку прогулянку; ми обійшли міські бульвари й, оскільки Френсіс трохи втомилася, сіли під деревами на одній з лавочок для відпочинку притомлених подорожніх. Френсіс розповідала мені про Швейцарію; предмет розповіді її захопив, і я саме думав, що очі її говорили не менш красномовно, ніж язик, коли вона зненацька зупинилась і запитала:
— Monsieur, он джентльмен, котрий вас знає.
Я поглянув на трьох модно одягнених англійців, які саме минали нас — те, що вони англійці,
