Учитель - Шарлотта Бронте

— Хто це?

— Хтось, кого я знав в Англії.

— Але чому він мені вклонивсь? Адже він мене не знає!

— По-своєму він таки знає вас.

— Але як, monsieur? (Вона все ще називала мене «monsieur», і я не міг переконати її обрати фамільярніше звертання).

— А ви прочитали те, що було написане в його очах?

— Очах? Ні. А що там було?

— Вам вони сказали: — «Як поживаєте, Вільгельміно Крімсворт?» — Мені ж: «То ви нарешті знайшли свою половинку? Ось вона сидить поруч, жіночий ваш аналог!».

— Monsieur, ви не могли прочитати всього цього в його очах! Він пройшов надто швидко!

— Я прочитав і це, і навіть більше, Френсіс. Я дізнався також, що він, імовірно, зайде до мене сьогодні ввечері чи найближчими днями, і не маю сумніву, що наполягатиме на тому, аби бути вам представленим: чи можу я привести його до вас?

— Як вам буде завгодно, monsieur, — я не маю жодних заперечень. Я навіть схильна думати, що буду рада познайомитися з ним ближче — він видається таким оригінальним.

Як я й очікував, містер Гандсден прийшов того ж таки вечора. І перше, що він запитав, було таке:

— Не поспішайте похвалятись, Monsieur le Professeur; я вже знаю, що ви отримали місце в …коледжі й таке інше — Браун мені розповів.

Потім Гансден повідомив, що повернувся з Німеччини за кілька днів до нашої зустрічі, й доволі різко поцікавився, чи часом не Madame Пеле-Ретер він бачив зі мною на Бульварах. Я вже збирався енергійно йому заперечити, але, подумавши, стримавсь, і, нібито погоджуючись, запитав, якої він про неї думки.

— Якраз до цього я й хотів перейти; але спочатку’ я маю намір дещо сказати вам. Бачу, що ви негідник, адже не маєте жодного права прогулюватися з чужою дружиною. Я думав, у вас більше здорового глузду, ніж бути замішаним в історію такого роду, та ще й у чужій країні.

— А що ви скажете про леді?

— Вона надто хороша для вас — це ж очевидно; подібна на вас, але значно краща — не красуня, однак коли підвелася (бо я поглянув вам услід, коли ви пішли геть), я зауважив, що в неї гарна фігура й постава. В цих іноземок граційності не відбереш. Але якого дідька вона водить Пеле за ніс? Ще й трьох місяців не пройшло, як вона заміжня — який же він роззява!

Я не міг допустити, щоб він і далі перебував в омані; це вже ставало не смішно.

— Пеле? Та ви просто помішані на месьє і мадам Пеле! Ви постійно про них говорите — краще б ви самі одружилися з мадемуазель Зораідою Ретер!

— То ця молода леді — не мадемуазель Зораїда?

— І тим більше не Madame Зораїда!

— То чому ви тоді сказали неправду?

— Я вам цього не казав — то ви завжди поспішаєте. Це моя учениця, швейцарка.

— І звісно ж, ви маєте намір з нею одружитися? Не заперечуйте!

— Одружитися? Думаю, що так — якщо Доля подарує нам ще десять тижнів життя. Це і є моя дика суниця, Гансдене, солодкості якої я віддав перевагу перед вашим кислим виноградом.

— Годі! Досить хвалитися — не треба тієї героїки! Я цього не слухатиму. Хто вона? І до якого прошарку суспільства належить?

Я посміхнувся. Гансден підсвідомо акцентував на суспільному становищі, й хоча сам був республіканцем та ненависником лордів, усе ж пишався своєю старовинною графською кров’ю, походженням та суспільним становищем своєї сім’ї, поважаної впродовж багатьох поколінь: аж до сьомого коліна — з часів норманського завоювання. Гансден так само не міг подумати про те, щоб узяти дружину з нижчої касти, як лорд Стенлі[257] — поріднитися з Кобденами.[258] Я втішився несподіваним ефектом своїх слів і отримав задоволення від торжества практики над теорією; перехилившись через стіл, вимовляючи слова повільно й весело, коротко мовив:

— Вона — мереживниця.

Гансден уважно придивився до мене. Він НЕ СКАЗАВ, що здивований, але таким він був; мав власні уявлення про хороше виховання. Я бачив, що він підозрював про мій намір зробити необачний крок, але стримався від настанов та просторікування і лише сказав:

— Ну, вам видніше. Мереживниця може стати дружиною, не гіршою за леді, але сподіваюся, що ви цілком усвідомили: оскільки вона не має освіти, багатства і становища в суспільстві, то, напевно, має ті природні якості, які зроблять вас щасливим. Чи багато в неї родичів?

— У Брюсселі жодного.

— Це вже краще. В таких випадках родичі часто бувають справжнісінькою карою. Я не можу позбавитися думки, що тягар родинних стосунків гнітив би вас до кінця життя.

Мовчки посидівши ще трохи, Гансден підвівся та побажав мені доброго вечора; ввічлива і привітна манера, з якою він простягнув мені на прощання руку (чого не робив ніколи раніше), давали зрозуміти, що, на його думку, я зробив страшенну дурницю і що, оскільки я цілком пропаща людина, то тепер його сарказм та цинізм недоречні — як і все інше, крім поблажливості й терпіння.

— На добраніч, Вільяме, — сказав він майже лагідно, й обличчя його при цьому було доброзичливим та співчутливим. — На добраніч, хлопче; бажаю вам і вашій майбутній дружині процвітання та сподіваюся, що вона задовольнить вашу перебірливу натуру.

Я ледь стримався, щоб не розсміятися, коли спостеріг великодушний вираз на обличчі Гансдена, однак зберіг серйозність та відповів:

— Я думав, ви захочете познайомитися з мадемуазель Анрі.

— А, то так її звати. Так — якщо це зручно, то я хочу її бачити, але… — він завагався.

— Але що?

— У жодному випадку я не хочу бути безцеремонним…

— Тоді ходімо, — сказав я, і ми вийшли. Без сумніву, Гансден вважав мене безрозсудним та зухвалим чоловіком, який прагне показати свою бідну маленьку кохану-гризетку в її бідному маленькому вбого вмебльованому grenier[259] але він був готовий поводитись як джентльмен, що насправді й було сутністю його характеру — йому подобалося під грубою шкаралупою носити такий собі витончений ментальний макінтош. Усю дорогу, поки ми йшли вулицею, він говорив люб’язно і навіть лагідно — ніколи ще не був він такий ввічливий зі мною. Ми підійшли до будинку і піднялися сходами; У коридорі він звернув на маленькі сходи, що вели на горище, впевнений, що нам туди.

— Сюди, містере Гансдене, — сказав я, спокійно стукаючи