Учитель - Шарлотта Бронте
Густе листя нависало над входом. Ідучи вздовж алеї, по обидва боки бачив предмети, які німою мовою написів ясно вказували, в яку обитель я зайшов. Це було пристановище, куди мали потрапити всі живі: хрести, пам’ятники й нев’янучі вінки, котрі сповіщали, що це — протестантський цвинтар поблизу Лубенських воріт. Місце було достатньо просторим, щоб, прогулюючись територією добрих півгодини, уникнути монотонності й постійно виходити на одну й ту саму стежку; тих, хто любить вивчати написи на могилах, тут чекало таке різноманіття, що для їх вивчення потрібно було б удвічі, а то й утричі більше часу, ніж для простої прогулянки. Сюди люди різної крові та національності, які розмовляли різними мовами, принесли своїх мертвих для поховання, і тут, на сторінках з каменю, мармуру та міді, записали імена, дати народження й смерті, слова останнього пошанівку чи любові англійською, французькою, німецькою й латиною. Тут англієць спорудив мармуровий пам’ятник над останками Мері Сміт чи Джейн Браун, написавши на ньому лише її ім’я. Тут французький удівець притінив могилу своєї Ельміри чи Селестіни чудовими заростями троянд, серед яких проглядалася невеличка табличка, що свідчила про незліченні чесноти покійної. Кожна нація, рід чи родина тужили по-своєму, але яким беззвучним було горе всіх! Моя хода, хоча й повільна і майже нечутна на гладких та обкатаних доріжках, змушувала здригатися, бо лише вона порушувала цілковиту тишу.
Тієї обідньої пори не тільки вітер, а й повітря, що зазвичай гарячково переміщається, наче за взаємною згодою позасинали у різних місцях: північ затихла, південь замовк, схід не схлипував, захід не шепотів. Хмари на небі були ущільнені та похмурі, але вочевидь нерухомі. Під деревами кладовища гніздився теплий безвітряний морок, з якого виступали стрункі та німі кипариси; над ним нависали низькі й нерухомі верби; квіти, мляві, але все ще гарні, чекали на нічну росу чи зливу; могили й те, що вони ховали, лежали нечутливі до сонця й тіні, дощу і посухи.
Не спроможний більше витримувати звук власних кроків, я звернув з доріжки на дерен, повільно наблизився до тисового гайка й побачив, як серед стовбурів там щось заворушилось; подумав, що це, напевно, хитнулася зламана гілка — через короткозорость я не помітив обрисів, а лише зауважив рух — але нечітка тінь продовжувала рухатися, то з’являючись, то зникаючи на поворотах алеї. Невдовзі я розгледів, що то була жива істота — людина; підійшовши ближче, додивився, що це жінка, яка повільно ходила туди-сюди, поглинута думами, вважаючи, певно, що вона тут сама — як перед тим думав і я. Невдовзі жінка знову вернулася на своє місце, яке полишила перед тим: якби не це, то я б помітив її раніше. Лавка стояла в глухому, віддаленому місці, закритому групою дерев; перед жінкою були біла огорожа й маленький камінь, до неї притулений, а біля його підніжжя виднівся перекопаний дерен — свіжа могила.
Я одягнув окуляри і пройшов зовсім поруч з могилою; поглянувши на викарбуваний на камені напис, я прочитав: «Жюльєнн Анрі, померла в Брюсселі у шістдесят років, 10 серпня 18…». Уважно вивчивши напис, я обзирнув постать, яка понуро, в глибокій задумі сиділа прямо переді мною, не усвідомлюючи те, що поблизу хтось є; це була фігура молодої тендітної жінки в жалобному вбранні з дешевої чорної тканини, доповненому маленьким простим чорним капелюшком, обтягнутим крепом. Я радше відчув, аніж побачив, хто це, і кілька хвилин стояв нерухомо, насолоджуючись своїм відкриттям. Цілий місяць я шукав її, і жодного разу мені не вдалося натрапити на її слід — і не мав жодної надії зустріти її хоч коли-небудь. Я змушений був послабити віжки сподівань, й лише годину тому мене схилила до землі думка, що плин життя та примхи долі назавжди віднесли її від мене. І ось тепер, охоплений зневірою, продовжуючи вивчати сліди скорботи на дерні могили — знайшов я свою втрачену коштовність, кинуту на зрошену слізьми траву серед старого замшілого коріння тисових дерев.
Френсіс сиділа нерухомо, опершись ліктем на коліно й підтрмуючи рукою підборіддя. Я знав, що вона може сидіти довго в такій задумливій позі; тим часом з її очей викотилася сльоза: дівчина дивилася на ім’я, вирізане на камені, й серце її, без сумніву, стискалось, як це часто буває з безутішними людьми, котрі сумують за померлими. Сльози котились і котились, а вона все витирала їх носовичком; хворобливі ридання виривалися з її грудей; коли ж напад плачу минав, Френсіс знову нерухоміла.
Я легенько поклав руку на її плече; потреби готувати дівчину до несподіваної зустрічі не було, оскільки вона не схильна була ні до істерик, ні до втрати свідомості; раптовий поштовх, звісно ж, міг би її налякати, але легкий дотик просто привернув увагу, чого я й домагався; й хоча вона повернулася швидко, та наша думка ще блискавичніша — особливо в декого, що мене часом дуже дивує — усвідомлення того, хто перед нею і хто позбавив її самотності, майнуло в мозку і спалахнуло в серці Френсіс ще до того, як вона сповна це усвідомила: принаймні, щойно Здивування розплющило їй очі й скерувало погляд на мене, як Впізнавання яскраво запалило їх. Нервовий переляк не встиг спотворити її риси, а вже почуття щирої радості засяяло чистим блиском на обличчі дівчини. В мене ледве вистачило часу помітити, яка вона бліда та виснажена, бо я відчув повне й гостре задоволення, а щоки її у відповідь залив живий рум’янець, що покрив усе лице моєї учениці. Це було так, наче після сильної літньої зливи з’явилося сонце. А що може бути благотворнішим, аніж сонячний промінь, що палає, мов вогонь?
Ненавиджу зухвалість — той кураж, який складається з безцеремонності й нахабства, але поважаю сміливість хороброго серця і жар гарячої крові; яке дороге мені було світло в горіхових очах Френсіс Еванс, коли вони не побоялися прямо глянути в мої; як заворожила мене інтонація, коли вона промовила:
— Mon maitre! Mon motive![204]
Я був
