Учитель - Шарлотта Бронте

Прощавайте, Monsieur. Ф. Е. Анрі»

Я поклав листа в записник, а п’ятифранкові монети — у гаманець і пройшовся своєю вузькою кімнаткою.

— Мадемуазель Ретер говорила про її бідність, — сказав я сам собі, — і вона насправді бідна; однак борги сплачує сповна. Я ще не закінчив давати їй уроки за квартал, а вона оплатила їх усі. Навіть уявити не можу, в чому вона відмовила собі, щоб назбирати цих двадцять франків — і не можу здогадатися, де вона змушена жити та якою є її тітка; чи зможе Френсіс узагалі знайти роботу замість втраченої. Без сумніву, їй доведеться довго блукати зі школи в школу — пропонувати свої послуги там, просити сям — їй відмовлять в одному місці, вона розчарується в іншому. Багато вечорів підряд лягатиме спати стомлена й зневірена. І директриса навіть не дозволила їй сказати мені «до побачення»? А я втратив шанс постояти з нею кілька хвилин біля вікна класу й обмінятися двома-трьома реченнями — хоча б з’ясувати, де вона живе, щоб упорядкувати свої думки. І жодної адреси в листі, — продовжував я свої розмірковування, знову витягаючи листа із записника й уважно роздивляючись з обох боків два його аркушики. — Без сумніву, жінки є жінки, й вони завжди вчиняють по-жіночому; чоловіки на своїх листах, як правило, механічно ставлять дату й адресу. А ці п’ятифранкові монети? (і я витягнув їх з гаманця). Якби вона сама вручила мені їх, замість того, щоб перев’язувати крихітний пакет зеленою шовковою ниточкою, я без вагань всунув би їх у її маленьку ручку й зімкнув над ними пальчики — ось так — та змусив би її сором, гордість і сором’язливість скоритися рішучій Волі — а де Френсіс тепер? Як можу її знайти?

Відчинивши двері своєї кімнати, я вийшов у кухню.

— Хто приніс пакет? — запитав служницю, котра доставила його мені.

— Un petit commissionaire, monsieur.[196]

— Чи він щось сказав?

— Rien.[197]

І я знову рушив до сходів, так і не з’ясувавши того, що мене цікавило.

— Нічого, — сказав сам собі, і знову зачинив двері. — Нічого! Я шукатиму її в усьому Брюсселі!

Що я й зробив. Чотири тижні я розшукував Френсіс день за днем, тільки-но в мене випадала вільна хвилинка; щонеділі я шукав її цілий день: на бульварах і в Зеленій алеї у парку, в соборі святої Гуцули та церкві святого Іакова; я сподівався побачити її у протестантських церквах: в останніх відвідав богослужіння німецькою, французькою й англійською мовами, не маючи сумніву, що одного разу я таки зустрінуся з нею в одній з них. Але всі пошуки були абсолютно марними: мій розрахунок знайти її в церкві не виправдався так само, як і всі інші. Після служби в кожній з церков я зазвичай стояв коло дверей і чекав, поки з них вийде останній парафіянин, уважно приглядаючись до одягу, який огортав тонку фігурку, мало не заглядаючи під кожен капелюшок, що прикривав юну голівку. Але марно: я бачив дівочі фігурки, котрі проходили повз мене, з накинутими на тендітні плечі чорними шарфами; але жодна з них поставою і манерою триматися не нагадувала мадемуазель Анрі; я бачив бліді й замислені обличчя, encadries[198] локонами каштанового волосся, але в нікому я не бачив її лоба, очей, брів. Риси всіх облич, які мені зустрічалися, здавалося, відразу розпадалися на дрібні частини, бо мої очі не спроможні були віднайти ті особливості, яких шукали — широке чоло і великі, темні та серйозні очі з гарно окресленою, але рішучою лінією брів над ними.

— Напевно, вона полишила Брюссель та, ймовірно, поїхала до Англії, як і мала намір, — пробурмотів я про себе, коли по обіді четвертої неділі відвернувся від дверей chapel-royal,[199] яку воротар щойно зачинив і сам приєднався до останніх парафіян, що розсіялись площею.

Невдовзі я обігнав англійських джентльменів і леді, котрі йшли парами. (Боже ж мій! І чому б їм не одягнутися краще? В моїх очах ще й досі стоять їхні пишно оздоблені оборками, неохайні та пом’яті сукні з дорогого шовку й атласу, з високими комірами з коштовного мережива, що аж ніяк не личать; погано скроєні сюртуки та дивного вигляду панталони — й усе це на людях, які кожної неділі, на кожній службі англійською мовою, заповнювали хори chapel-royal, а після богослужіння висипали на площу, невигідно контрастуючи з чисто та охайно одягненими іноземцями, котрі поспішали на salut[200] в Кобурзьку церкву). Я проминув пари британців, групки гарненьких англійських дітей; британських лакеїв у лівреях та служниць, котрі чекали своїх хазяїв; перетнувши Плас Руайяль, вийшов на Рю Руайяль; потім звернув на Рю де Лувен — старовинну і тиху вулицю. Пам’ятаю, що, відчувши легкий голод, але не бажаючи повертатися в пансіон за своєю часткою gouter,[201] який саме подавали у Пеле — складений з його дотепів, хрустких хлібців та води — я зайшов у булочну й підкріпився соuс (?) (*- знак питання авторки) — це фламандське слово, і я не знаю, як його писати, або corinthe-anglice[202] — булочкою з коринкою і горнятком кави й знову вирушив у напрямку Лувенських воріт. Невдовзі вийшов з міста й почав повільно підійматися на пагорб, що починається відразу за воротами; я підіймався повільно, бо день хоча й був хмарний, але дуже душний, без найменшого натяку на свіжий вітерець.

Жодному мешканцеві Брюсселя нема потреби вирушати далеко, щоби побути на самоті: йому слід лише відійти на півльє від рідного міста, і він має змогу вільно розмірковувати у широких полях, таких одноманітних — без жодного дерева та дороги — хоча й вельми родючих, які розкинулися навколо столиці Брабанту. Досягнувши вершини пагорба, постоявши і надивившись удосталь на оброблені, але позбавлені життя поля, я відчув бажання полишити головну дорогу, якою доти йшов, і прогулятися зораними полями — родючими, як велетенські грядки Бробдінгнегу;[203] поля простяглися ген до горизонту довкруж, і вже там їхню темно-зелену барву змінювала приглушено синя, змішуючись із синювато-сірим передгрозовим небом. Я звернув бічною стежкою направо, але не йшов нею надто довго, бо вона привела мене туди, куди й сподівавсь: у ліс, серед якого, прямо переді мною, височіла довга біла стіна, що оточувала — судячи зі зелені, що виднілася над огорожею — з густо посаджених тисових дерев та кипарисів; віти їх розляглися на блідих парапетах, а дерева похмуро