Учитель - Шарлотта Бронте
— Дякую, сер, — сказала мадемуазель Анрі, підводячись. Вдячність була у голосі та виразі обличчя, який супроводжував її слова.
Нашу розмову й справді було пора закінчувати, бо коли я поглянув довкруж, то побачив, що всі учениці вже розійшлись, а інші зібралися за кілька ярдів від мого стола і стоять, відкривши роти й не зводячи з нас поглядів; три mattresses[163] збились у тісну купку в кутку та перешіптувались; і зовсім поряд зі мною в низькому кріслі сиділа директриса й спокійно підрівнювала китиці викінченого гаманця.
Глава XVII
Отож, я не вповні скористався можливістю відверто поговорити з мадемуазель Анрі, бо так і не дізнався, звідки в неї аж два англійських імені — Френсіс та Еванс — на додачу до її французького прізвища та звідкіля у неї така хороша вимова. Я зовсім забув про це — точніше, наша розмова була такою короткою, що не мав часу про це запитати; більше того, я не перевірив її вміння говорити англійською, бо все, що зміг з неї витягти, було: «Так» і «Дякую, сер». Але я подумав: «Те, що не з’ясувалося сьогодні, з’ясується іншого дня». І дотримав дану самому собі обіцянку. Обмінятися навіть кількома словами з однією ученицею на виду в інших було нелегко, але, як каже прислів’я, було б бажання, а можливість знайдеться; тому я знову й знову знаходив змогу поговорити з мадемуазель Анрі, незважаючи на заздрісні погляди та злостивий шепіт пансіонерок, коли наближався до неї.
— На хвилинку ваш зошит, — у такій лаконічній манері я часто розпочинав наші коротенькі діалоги; це завжди відбувалося наприкінці уроку, і, змусивши Анрі підвестись, я сідав на її місце, дозволивши їй шанобливо стояти поруч, бо вважав за доцільне і правильне дотримуватись усіх прийнятих між учнем та ученицею форм спілкування; а ще тому, що чим строгішим і авторитарнішим я ставав, тим вільніше вона почувалась і краще опановувала себе — поєднання дивне та сумнівне за ефективністю, однак у її випадку воно спрацьовувало.
— Олівець, — казав я, простягаючи руку і не дивлячись на неї. (Тепер спробую стисло прозвітувати про першу з тих коротких розмов). Вона подала мені олівець, і я підкреслив кілька помилок у її граматичній вправі, запитавши при цьому;
— Ви уродженка не Бельгії?
— Ні.
— І не Франції?
— Ні.
— То де ж ви народилися?
— У Женеві.
— Але ж Френсіс та Еванс не можна назвати швейцарськими іменами, чи не так?
— Ні, сер; це англійські імена.
— Саме так; чи може, це швейцарський звичай — давати дітям англійські імена?
— Non, monsieur, mais…[164]
— Говоріть англійською, будь ласка!
— Mais…[165]
— Англійською!
— Але (повільно та збентежено)… мої батьки зовсім не були всі двоє женевцями.
— Скажіть «обоє» замість «всі двоє», мадемуазель!
— Вони не «обоє» були швейцарцями: мати була англійкою.
— Англійкою за походженням?
— Так; усі її предки були англійцями.
— А батько?
— Він був швейцарцем.
— А ким ще? Хто він був за професією?
— Духовною особою — пастором — служив у парафіяльній церкві.
— Оскільки ваша мати була англійкою, то чому ви не говорите англійською вільно?
— Маmаn est morte, il у a dix ans.[166]
— То ви вшанували її пам’ять забуттям мови? Будьте такі ласкаві — викиньте французьку з голови, поки я розмовляю з вами, а говоріть англійською.
— C’est si difficile, monsieur, quand on n’en a plus l’habitude.[167]
— Але ж раніше ви говорили нею? Відповідайте рідною мовою.
— Так, сер, у дитинстві я розмовляла англійською частіше, ніж французькою.
— То чому ж зараз не говорите нею?
— Бо в мене нема друзів-англійців.
— Сподіваюся, ви живете разом із батьком?
— Мій тато помер.
— Чи є у вас брати або сестри?
— Нікого.
— Ви живете одна?
— Ні; маю тітку — ma tante Julienne.[168]
— Сестра вашого батька?
— Justement, monsieur.[169]
— Хіба це англійська?
— Ні, але я забула…
— За це, mademoiselle, якби ви були маленькою дівчинкою, я б придумав для вас якесь невеличке покарання; але у вашому віці — думаю, вам років двадцять два чи двадцять три?
— Pas encore, monsieur — еn un moisj’aurai dis-neuf ans.[170]
— Дев’ятнадцять — зрілий вік, і, досягнувши його, ви мусите прагнути до власного вдосконалення, щоб учителеві не було потреби двічі нагадувати вам про необхідність говорити англійською, коли це тільки можливо.
На цю мудру тираду відповіді я не отримав, але, звівши очі, побачив, що моя учениця значуще всміхається сама до себе, хоч її посмішка й не була веселою; здавалося, вона промовляла: «Він сам не знає, про що говорить», і сказано це було настільки чітко, що я вирішив дізнатися те, на що вона так явно натякала.
— То ви прагнете поліпшити свої знання?
— Так.
— А як це доведете, mademoiselle?
Дивне запитання, ще й висловлене так прямо, вдруге викликало у неї усмішку.
— Але ж, monsieui— хіба я неуважна? Я добре готуюся до уроків…
— Цей дитині під силу; що ще ви робите?
— Що ще я можу зробити?
— Звісно, не так багато; але ви й учениця, і вчителька, чи не так?
— Так.
— Ви навчаєте реставрувати мереживо?
— Так.
— Заняття нудне й тупе; воно вам подобається?
— Ні — втомлює.
— То чому ж ви цим займаєтеся? Чи не краще б вам навчати історії, географії, граматики чи навіть арифметики?
— A monsieur певен, що я добре знаю ці предмети?
— Не певен; однак у вашому віці ви мали б їх знати.
— Але я ніколи не ходила до школи, monsieur…
— Справді? То хто ж були ваші друзі? І про що думала ваша тітка? Це її провина.
— Ні, monsieur, ні! Тітка тут ні до чого — вона робить усе, що може — дає мені притулок і харчує мене. (Я передаю слова мадемуазель Анрі буквально, бо саме так вона їх і переклала з французької).
— Вона небагата і має лише тисячу двісті франків річного доходу (ренти); відіслати мене до школи їй було просто не по кишені.
«Справді», —
