Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк
Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть, надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати, торохнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але — втома, втома, гирями чавунними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія абстрагується, рятується спогадами.
О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як солодко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації, вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка. Добра і нещасна. «Він її за ніщо має, грубіян і скупердяга», — шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але великій Марсалії у царських палатах платили сповна!
«О, прекрасний час! Неповторний час!» Родіон має рацію: вона, Марсалія, мусить зробити усе, щоб він, той час неповторний, повторився уже при іншому цареві, в компанії нової государині.
Впиваючись коштовним вином, розкішними спогадами і діамантовими перспективами, які їй обіцяв, за словами Родіона, Учитель, Марсалія усміхалася на всі боки «чукотським» правителям і їхнім смердам, водночас не спускала очей з підступного Новоявленого. І таки встежила, як «начальник Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родіона зрозуміла, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не помітила, не бачила, не знає…
Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під столом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено думала, як далі діяти. Головне — вирвати гроші. Вирвати і тікати! Шукати Даночку!
Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено озвався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він сполохано обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах. Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материнське серце. Пославшись на раптовий головний біль, вона попрощалась із гостинними господарями і вийшла з-за столу, навіть не глянувши на притихлий ураз невдоволений почет.
Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували багажники джипів її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, мішками, бочонками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло… Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було написано: «могла б і почекати!» Але, побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче що зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину, розігрувалася в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця… Інакше б уже зчинила лемент…
Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.
— От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, — сказав, усідаючись за старою звичкою попереду.
— Скільки він тобі дав? — запитала вона пошепки, щоб не чув водій.
— Ти ж бачиш… завантажив усі машини…
— Я про гроші.
— Нічого… поки що… Обіцяв, коли почнуться вибори…
— А-а… Тоді все о’кей! — вдала, що задоволена, — рушаймо… я втомилася.
І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками райцентру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанґ, зі швидкістю вітру.
Втомлений важким днем, Родіон моментально захропів. Втупившись у його важкий профіль, Марсалія холодно зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль — ніжний, прозорий профіль Даночки… Вона заплющила очі і навіть не здивувалася: вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної лікарні… Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так нахабно брехала всі ці роки… Вона чула голоси… Чула невтішні речі… І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так безжурно, безсовісно хропти… Заснути, не сказавши їй правду? Приховавши гроші… брудні… гидкі гроші… але так їй нині потрібні…
Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо все здавалося безглуздим… безглуздим… до відчаю безглуздим… Її материнське серце підказувало: біда! Її материнське серце ридало і не прощало!
Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада машин мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка ріка. Мабуть, Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обіцяв їй Родіон в нагороду, якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші?
Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого, Марсалія ледь стримувала себе, щоб не вчепитись — зубами, кігтями — у його бичачу бурячкову шию. Отак взяти і душити, душити! Або разом з ним — у Дніпро сторч головою! Іншого виходу нема! Нема їй спасіння! Чує її серце: Даночці вона вже не допоможе. Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її дитиночку, її кровиночку — голісіньку, саму-самісіньку… Серце божеволіє, рветься-розривається… І доки воно не розірвалося, вона мусить, повинна поставити на всьому цьому божевіллі велику криваву крапку! Уже!
— Сонечко, — ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо водія, затуляючи долонями йому очі. — Зараз ми з тобою полетимо… високо-високо, далеко-далеко…
Водій інстинктивно смикається, намагається відірвати від свого обличчя її долоні… Різкий ривок, удар…
— Ідіотка! — реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з густого туману страшними звірячими очима. — Ти ж могла нас убити. Потвора! Могла зірвати такий про-ект! У, суча баба! Пройда чортова! Якби не проект, я задушив би тебе ось цими руками!
Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прірвою «мерседес». З усіх боків біжать люди і щось кричать.
…Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію янголи-охоронці обережно виносили
