Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк

насобачився коло неї… Дуже скоро, начитавшись рекомендацій, інструкцій, посібників по чортівні (першоджерел, — казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо, бачте, він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед силою-силенною людського горя, що от-от мало ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона городить казна-що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає… * * *

Господар місцевої «Чукотки» несподівано виявився зовсім не схожим на чиновного вареника — ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордоворота на братка чи олігарха. А так собі — дрібна кілька, точніше, хамса районного масштабу…

— Будь із ним чемна… він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці… — усміхаючись улесливо Хамсі, сичить їй у вухо Родіон. — Той лісок, де ти гуляла, його… і поля його, і села… і Дніпро, і лиман… Усе!

Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто закодувати народ… Що ж, нема питань… Треба — то треба… Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки уточнює, помітивши в круглих очках Кільки-Хамси перелякану цікавість:

— Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто — за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, якви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)… благополучно…

Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів, аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» ітакими грішми — не пропадають.

— Молодця! — похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. — Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли…

Рахунки… гроші… усе на продаж: шкура, душа, тіло… Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Родіона почалася біла гарячка… Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в тім’я, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбула. Доки вона сама не продалася. Навіки…

Марсалія, спіткнувшись об спогад, глухо застогнала…

Родіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу… Та хіба лиш того?! Хіба раз?! Ой не раз і не два душа її убита! І ця мертва, вбита душа ще здатна зцілювати?! Ця жінка… страшна, як зомбі! Зомбі, що зомбує живих, ще живих…

— Швидко до клубу! Нічого, нічого… до весілля заживе, — вуркотів лагідно, рятуючи її від чергового нападу істерії, Родіон. Мав чудовий настрій, і вона здогадувалася, чому. Напевно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.

— Ти, той… вже не поскупись на хвалу… Начальника звати Леонтій Леонтійович… Не забудь лише…

Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить «третім оком» наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:

— Мені не шкода… Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита… Але… заради грошей… і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..

— Добре, добре, не хандри… — примирливо мурмотить Родіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!

«Не хандри! — каже Учитель, але здалеку. — У тебе прекрасне життя. Ти відома, знаменита, багата, ти потрібна. З тобою рахуються. Ти затьмарила усіх пророків і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політтехнологів».

— Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! — шаленіє народ, обліпивши «мерседес». Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салона.

— Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, — регоче вдоволений Родіон. — «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо». До речі, маленький сюрприз: Леончик Леонтійович хоче представити тебе своєму «чукотському» народові.

— Е, ні! — дратується Марсалія. — Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну Раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обісранців?

— Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані… Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену…

— А я не хочу — скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.

— Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..

— А хто їх зробив такими?

— Я — ні.

— А я — так! Разом із усіма… З усіма цими… начальниками нашої «Чукотки».

— Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є — всю правду. Іди!

— Іду! — І Марсалія йде. Відсторонює з дороги янголів-охоронців, відслонює з чола каптур. Цього разу вона