Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк
Від спогадів пробудив стривожений крик. Кликали її. Голоси розбігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.
Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що цицьку в лісі загубили… корову дійну… Що — урвалося! Атож, скоро урветься. Але вам. Не Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і поріділи, але не минулися. І слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль, не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім неї, великої ілюзіоністки… Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за ілюзією, за ілюзорною вірою у те, що мало би за Божим законом милосердя і справедливості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона, велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї, ці забуті, покинуті Богом душі!
Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, залякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантивими мішками, витрушуючи з них запечене каміння неґативної енерґії, що колись перетворилася у хворобу — від злості, ненависті, скнарості… Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, ревом, риданням… Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і йдуть, сунуть, повзуть до неї, волаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!
І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій зухвалій брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона стояла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигала вивернутись з-під нього в останню мить… Але колись може не встигнути…
* * *— Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто… А вона… то розляглася… то кудись біжить, то гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на засране відро і прикую до машини!
Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть — сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй… у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній коняці! Все ж на ній! А вони — лиш поганяють, лежачи в холодку на межі…
Боже, як їй зле! Як їй огидно — до ригачки… Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шарлатанство…
От раніше… Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.
А тепер жене поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчю, кущі обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона — байдужа. Йому головне — її гроші.
Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:
— Це останній концерт у моєму житті.
— О’кей, о’кей! Останній — так останній, а поки що — в тачку! — каже він, усім своїм виглядом демонструючи нетерпіння.
Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з неба, лиш в людській подобі… Часом їй так здається чи привиджується… І раптом… раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий — вів Митрофана…
У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!
— Це останній концерт у моєму житті, — вперто повторює Марсалія.
— Я ж сказав, що — о’кей! А тепер причепурись, напусти на морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорних глаз — проніцатєльность: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, — сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. — Отож — уперед! До нових перемог!
Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:
— А не можна обійти…найбільшого чукчу, щоб зразу — до маленьких, слабих і вбогих українців?
Питає на глум, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді — вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство… І раптом… Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.
— Не можна! — рішуче відрубує Родіон і наголошує:
— Це в інтересах Комітету, майбутньої виборчої кампанії, але передовсім — нашої з тобою компанії. Ясно?
Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою «зеленню». Йому що? Йому все — до фені. Це їй доведеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого «чукчу» вихваляти… Хоча… хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують… Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи… Цілі інститути! На кожнім кроці — центри якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані — висмоктують з пальця! А чом би й ні — за такі гроші… Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх обминають… Байка з тими центрами! Хай! Але коли течуть ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде… Куди воно йде? Тупає ото на майданах і свистить… Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підліткам баланду травлять, тоді коли дев’яносто
