Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк
Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:
— Кажжжи шшшось… Брешшши, а то відпушшшчу — і роздеруть…
І той сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.
— Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку… — вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над чинодралом і народом, над Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки, ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого воєводу, закричав — кожен своє, але радісне, як остання надія…
І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах велику Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-інструментального ансамблю церкви «Радість небесна», і народ возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.
— Мацю! Ти ґеній! — кричав, обціловуючи її, Родіон. — Ти можеш! Ти можеш зробити більше — самого Президента! Зроби його! І влада — наша! Гроші — наші!
«Божевільний, що він городить! Хто її на ті гори високі пустить! Там своїх марсалій — гать гати!» — думала, але не висловлювала вголос — радше, щоб не зурочити Родіонові плани.
* * *Такого прийому великій Марсалії давно ніхто не влаштовував. Вдячний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми ковбасами, вірменськими коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоловічого квартету «Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, утричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою начальниці колишнього радянського «общепіту», зазирала в очі, намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але вищу набагато ранґом…
Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками запихалися-заливалися за головним столом — у центрі. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось жебрака нелегка принесе. Марсалія дивилася на ту об’їдайлівку і чомусь згадувала вечерю у підтоптаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка вкотре зібралася була різати собі вени. Отож, коли Марсалія в черговий раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську ідіотку», всадовив у авто і повіз на президентську дачу.
Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести високу леді, пардон, із прострації! І постарайся… вона зараз у такому стані… ну, по-своєму, по-жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться, заприятелювати.
Марсалія злякалася:
— Та як… я… проста… жінка…
— Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще… пардон, простіша. І потребує простого людського, пардон, слова…
Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої «царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: височайша особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, нагадуючи білим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди від Самого охоронці. Але команда не надходила, бо, очевидно, Самому було не до Самої.
Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув:
— Іди!
І вона пішла… У воду! Отак, як була, у вишитій білій сорочці, у червоних коралях… І, по саму шию у воді, погребла до цариці, дякуючи Богові, що басейн не глибокий, бо вона плавати не вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару перевдягатися. З того часу почалася їхня дружба…
Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері, неподалік від апартаментів першої леді, і вона умліваючи стала чекати ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.
І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже, потомственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі цеківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої нечутною тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й тримати язика за зубами…
Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді залежить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Марсалія ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді робити, але вона на таких верхах уперше і дуже переживає, як догодити президентші, і т. д. і т. п.
Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин вологого ранкового прибирання перед Марсалією відкрилися всі таємниці двірцевого лабіринту з ходами і виходами…
І все було б прекрасно, але тут, як пишуть у книжках, з’явилася у їхньому щасливому царстві-государстві страшна відьма Калерія… Отака «циганочка з виходом»…
* * *Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі — нахабніє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на
